21

Андрій переїхав до невеликої квартири, яку йому допомогла орендувати Ангеліна. Це було скромне житло, але він відмовився від будь-якої допомоги з фондів Вікторії. Він хотів почати з чистого аркуша, працюючи віддаленим аналітиком для «Мигдалевої іскри». Проте його прізвище все ще діяло на людей як червона ганчірка на бика.

Одного вечора, коли Андрій працював над фінансовим звітом, у двері постукали. Це був Артур. Він виглядав не просто стурбованим — він виглядав розлюченим.

— Що сталося? Знову Соколов? — запитав Андрій, намагаючись встати без допомоги милиці.

— Соколов — це квіточки, — Артур кинув на стіл папку, запечатану сургучем. — Це знайшли в особистому сейфі твого батька в банку, який щойно виставили на продаж через банкрутство. Віктор зберігав це окремо від усіх «страхових полісів».

Андрій тремтячими пальцями відкрив папку. Всередині були старі медичні висновки, але не з Кракова. Це були документи з приватної клініки в Швейцарії, датовані роком раніше.

— Що це? — Андрій вдивлявся в латину та складні терміни.

— Це вирок твоєму батькові, який він отримав ще до того, як відправив тебе в Лондон, — Артур сів навпроти, пильно спостерігаючи за реакцією Андрія. — У Віктора була спадкова форма деменції з агресивними проявами. Він знав, що за кілька років його розум почне розпадатися.

Андрій відчув, як у кімнаті стало холодно. — Тож уся ця гонитва за імперією... Краків... намагання розлучити мене з Вікторією...

— Це була не просто жадібність, Андрію. Він намагався встигнути збудувати залізобетонний фундамент для тебе, бо знав, що скоро не зможе тобою керувати. Але є ще дещо. Дивись на останню сторінку.

Андрій перегорнув аркуш. Там був додаток — генетична експертиза. Його власна експертиза.

— Тут сказано... — голос Андрія обірвався. — Тут сказано, що я не є носієм цього гена. Але... тут також сказано, що ймовірність батьківства Віктора Касперського щодо мене — нуль відсотків.

У кімнаті повисла мертва тиша. Андрій дивився на папір, який щойно стер усю його ідентичність. Він не був Касперським. Людина, яка зруйнувала його життя, яка змусила його зрадити кохання, яка ледь не вбила його — не була його батьком.

— Тоді хто я? — прошепотів Андрій, піднімаючи очі на Артура.

— Схоже, твій «батько» знав це з самого початку. Твоя мати була його найбільшою поразкою, і він тримав тебе поруч як трофей, як доказ своєї влади над нею. Він виховував тебе як власне відображення, знаючи, що ти — чужа кров. Це була його найвитонченіша помста.

Ця новина вдарила по Андрію сильніше, ніж куля. Він зачинився в квартирі на три дні. Він не відповідав на дзвінки Вікторії, не відкривав двері Ангеліні. Він відчував себе порожньою оболонкою. Все, за що він боровся, все, чого він соромився — виявилося фальшивкою.

На четвертий день Вікторія відкрила двері своїм ключем. Вона знайшла його в темній вітальні.

— Артур мені все розповів, — сказала вона, сідаючи на підлогу поруч із його кріслом. — Андрію, подивися на мене.

Він повільно повернув голову. Його очі були червоними від безсоння. — У мене немає імені, Віко. У мене немає минулого. Все, що я знав про себе — брехня. Я навіть не знаю, чи маю я право називати Богдана сином, якщо я сам — ніхто.

— Ти — це ти, — Вікторія взяла його за руки. — Прізвище на папері не зробило тебе тим, хто закрив мене собою від кулі. Те, що Віктор не був твоїм батьком — це не трагедія. Це твоє звільнення. Розумієш? Ти більше не несеш на собі його прокляття. Ти більше не «син монстра».

— Але хто тоді мій справжній батько? Навіщо Віктор це приховував?

— У папці був ще один лист. Від твоєї матері. — Вікторія дістала конверт, який Андрій навіть не помітив. — Вона написала його перед смертю, але Віктор перехопив його.

Андрій розірвав конверт. Рядки, написані витонченим почерком матері, розповідали зовсім іншу історію. Його справжнім батьком був архітектор, який будував першу чергу Набережної. Людина, яку Віктор «усунув» з дороги, інсценувавши нещасний випадок на будівництві, щоб привласнити і жінку, і проект.

— Він вбив мого батька... і виростив мене як власну собаку, — Андрій закрив обличчя руками, і нарешті, вперше за ці місяці, він заридав. Це були сльози не слабкості, а очищення.

Через тиждень Андрій вперше прийшов до офісу «Мигдалевої іскри» особисто. Він не ховався. Він зайшов у конференц-зал, де сиділи юристи та менеджери, які все ще шепотілися за його спиною.

— Доброго дня всім, — сказав він, впевнено тримаючись за милицю. — Моє прізвище — Андрій Мельник. Я — новий головний аналітик фонду. У мене немає спадщини, у мене немає мільйонів на рахунках. Але я знаю про цей бізнес більше, ніж будь-хто в цій кімнаті. І ми починаємо працювати за новими правилами.

Вікторія, яка стояла в дверях, посміхнулася. Вона бачила перед собою людину, яка нарешті знайшла свою справжню землю під ногами.

Проте секрети Віктора Касперського мали ще одне дно. Ввечері, переглядаючи старі креслення Набережної, які належали його справжньому батькові, Андрій помітив дивну невідповідність у фундаментах під центральним дитячим центром. Там, глибоко під землею, була порожнеча, яка не була вказана в жодному офіційному плані.