20

Минуло три тижні після того, як Андрій прийшов до тями. Кожен його ранок починався з болю — фізіотерапевт змушував його розробляти праву руку, і Андрій стискав зуби так, що ясна кровоточили, аби не закричати. Він знав: якщо він хоче захистити Вікторію, він не може залишатися овочем.

Артур приходив щодня о восьмій вечора. Вони зачинялися в палаті, і Артур розкладав на столику карти об’єктів «Мигдалевої іскри» та списки людей Соколова.

— Соколов не просто хоче грошей, Андрію, — Артур тицьнув пальцем у фотографію колишнього партнера Віктора. — Він хоче публічного приниження Вікторії. Він готує рейдерське захоплення центрального офісу під прикриттям «повернення боргів Касперського». У нього на зарплаті половина місцевої поліції.

Андрій, важко дихаючи після чергового тренування, підтягнувся на ліктях. — Він діє за старим сценарієм батька. Тисне на страх. Але Соколов забув одну річ: мій батько фіксував кожен свій крок. Артуре, мені потрібен доступ до архіву Віктора, який він зберігав у підвалі нашої старої дачі в Бережанах. Там є сейф, замаскований під щиток електромережі.

— Я не можу залишити Віку і Богдана без нагляду, — заперечив Артур.

— Тоді відправ Ангеліну. Вона впорається. А я поки підготую «цифрову пастку».

Наступного дня події почали розвиватися стрімко. Біля ліцею, де навчався Богдан, з'явилися дивні люди в цивільному. Вони не нападали, але демонстративно фотографували хлопчика на очах у Вікторії. Це був психологічний терор.

Коли Вікторія увірвалася в палату до Андрія, вона була на межі зриву. — Досить! Я забираю Богдана і ми їдемо! Я не можу бачити, як він здригається від кожного звуку машини! Ти обіцяв, що все скінчиться, а стає тільки гірше!

Андрій спокійно подивився на неї. В його погляді не було колишньої паніки — тільки холодна розважливість. — Віко, сядь. Будь ласка.

— Не кажи мені, що робити!

— Соколов чекає, що ти втечеш. Як тільки ти перетнеш кордон, твій фонд визнають безхазяйним і заберуть за день. Ти втратиш усе, заради чого працювала десять років. Дай мені одну ніч. Тільки одну.

Він простягнув їй роздруківку, яку йому щойно передав Артур. — Це виписка з рахунків Соколова. Він вивів гроші з будівництва муніципального садочка на свої офшори. Копія вже в прокуратурі Києва, а не нашої місцевої, яку він купив. Завтра вранці до нього прийдуть люди, яких він не зможе підкупити.

Ніч була найдовшою в житті обох. Вікторія залишилася в лікарні, заснувши в кріслі поруч із ліжком Андрія. Він не спав. Лівою рукою він дописував алгоритм, який мав заблокувати доступ Соколова до резервних копій документів.

О восьмій ранку телефон Вікторії розірвався від дзвінків. — Вікторіє Олександрівно! — кричала в слухавку Ангеліна. — У Соколова обшуки! Його взяли прямо в ліжку. Вилучили чорну бухгалтерію. Всі позови проти нас заморожені!

Вікторія впустила телефон. Вона подивилася на Андрія. Він виглядав страшенно втомленим, під очима залягли темні кола, але він посміхався. Справжньою, щирою посмішкою.

— Я ж казав, — прохрипів він. — Тепер він нікого не налякає.

Через три дні Андрій вперше зміг встати на ноги. Тримаючись за плече Артура, він зробив десять кроків по коридору. Кожен крок був як маленька перемога у великій війні.

— Ти непогано справляєшся, — зауважив Артур, саджаючи його назад у візок. — Віка хоче, щоб ти приїхав у суботу на вечерю. Богдан питав про «дядька-шахіста».

Андрій завмер. Це було те, заради чого він вижив. — Вона впевнена? Вона зможе сидіти зі мною за одним столом?

— Вона не просто зможе. Вона сама це запропонувала. Але попереджаю: Богдан дуже розумний. Він почне ставити запитання. Будь готовий.

Субота настала швидше, ніж Андрій очікував. Артур допоміг йому одягнутися в чисту сорочку (праву руку все ще довелося зафіксувати піджаком). Коли вони під’їхали до будинку Вікторії, Андрій відчув такий мандраж, якого не мав перед жодною багатомільйонною угодою.

Вечеря проходила в дивному, але теплому мовчанні. Богдан розповідав про свої успіхи в школі, а Андрій слухав його, намагаючись не пропустити жодного слова. Він дивився на Вікторію, яка розливала чай, і відчував, як шрами на його душі починають затягуватися.

— Дядьку Андрію, — раптом сказав Богдан, відкладаючи ложку. — А чому ви так на мене дивитеся? Ви ніби хочете щось сказати, але боїтеся.

Вікторія завмерла з чайником у руках. Артур і Ангеліна перезирнулися.

Андрій повільно відставив чашку. Він подивився Богдану прямо в очі — в ті самі очі, які бачив у дзеркалі щоранку. — Я просто... дуже радий, що ти є, Богдане. Що ти виросла така хороша людина. Це велика заслуга твоєї мами.

Вікторія поставила чайник і сіла поруч. Вона накрила руку Андрія своєю долонею. — Ми всі раді, що ти повернувся, Андрію. Хоча б так.

Це ще не було повним прощенням. Це був лише початок довгого шляху. Але в цей вечір у будинку з ароматом мигдалю вперше за десять років не було таємниць, які вбивають. Була лише тиха надія на те, що завтра настане. І в цьому завтра вони будуть разом.