19

Реабілітаційний центр на околиці міста став для Андрія новою фортецею. Замість панорамних вікон пентхауса — білі стіни та поручні для тренувань. Права рука все ще погано слухалася, а кожен глибокий вдих нагадував про кулю, що пройшла крізь легеню. Але його розум, очищений від кокаїнового марева та батьківського тиску, працював гостро, як ніколи.

Вікторія зайшла до нього без попередження. Вона виглядала втомленою: під очима залягли тіні, а в руках вона стискала товсту папку з юридичними документами.

— Вони почали атаку, — сказала вона замість вітання, сідаючи на край його ліжка. — Колишні партнери твого батька — Соколов і банда з «Гільдії забудовників». Вони подали позови про визнання недійсними передач активів у мій фонд. Кажуть, що Віктор був не при собі ще рік тому, а ти не мав права підпису.

Андрій повільно взяв лівою рукою окуляри. — Вони хочуть загарбати Набережну. Це їхня головна мета.

— Не тільки. Вони хочуть знищити «Мигдалеву іскру», щоб показати всім: зі спадщиною Касперського не можна жартувати. Ангеліна робить усе можливе, але там ціла армія юристів, які роками годувалися з рук твого батька. Вони знають кожну шпаринку в законі.

Андрій переглянув перші кілька сторінок позову. На його обличчі з'явилася тонка, майже забута посмішка — усмішка людини, яка знає правила гри краще за самих гравців.

— Соколов завжди був жадібним, але обережним, — тихо промовив Андрій. — Він не знає, що у Віктора був «страховий поліс». Мій батько нікому не довіряв. У нього була приватна поштова скринька в банку в Цюриху, оформлена на моє ім'я ще коли мені було вісімнадцять. Там лежать записи розмов про відкати за тендери Набережної. Соколов там — головний герой.

Вікторія підняла голову, її очі спалахнули. — Ти можеш дати до них доступ?

— Я можу зробити більше. Я напишу стратегію захисту, яку Ангеліна використає в суді. Але є одна умова, Віко.

Вона напружилася. Старі звички змушували її очікувати підступу. — Яка умова?

— Богдан. — Андрій відвів погляд у вікно, де на дитячому майданчику гралися діти. — Я хочу, щоб він прийшов до мене завтра. Не як до «героя-друга», а просто... щоб ми пограли в шахи. Артур сказав, що він захоплюється ними. Я хочу навчити його захисту Каро-Канн. Це найкращий захист для тих, на кого нападають сильніші.

Вікторія мовчала довгу хвилину. Вона бачила перед собою не того мажора, який кинув її десять років тому, і не того зацькованого звіра, який прийшов до неї в дощ. Це був чоловік, який намагався зібрати себе з попелу.

— Добре, — нарешті відповіла вона. — Шахи о четвертій. Але якщо ти скажеш йому бодай слово про гроші чи бізнес — це буде ваш останній матч.

Наступного дня Богдан з’явився з невеликою дерев’яною дошкою під пахвою. Він був серйозним і зосередженим.

— Мама казала, ви добре граєте, — сказав хлопчик, розставляючи фігури на столику біля інвалідного візка Андрія.

— Твоя мама іноді перебільшує, — посміхнувся Андрій, ховаючи тремтячу праву руку під ковдру. — Але я знаю кілька трюків. Почнемо?

Вони грали майже дві години. Андрій навмисно не піддавався, змушуючи Богдана думати, аналізувати і приймати складні рішення. Він дивився, як хлопчик хмурить лоба, точнісінько як він сам у дитинстві, і відчував, як серце наповнюється чимось теплішим за будь-який капітал.

— Ви програли, — раптом вигукнув Богдан, пересуваючи ферзя. — Шах і мат!

Андрій подивився на дошку. Дійсно, він пропустив випад. Але це була найкраща поразка в його житті.

— Ти молодець, Богдане. Ти вмієш бачити загрозу там, де інші бачать вигоду. Це рідкісний дар.

— Дякую, дядьку Андрію, — Богдан почав збирати фігури. — А ви... ви довго будете тут? Мама каже, що ви скоро зможете ходити.

— Буду старатися. У мене тепер є гарна причина встати на ноги.

Коли Богдан пішов, у палату зайшла Ангеліна. Вона тримала в руках ноутбук. — Я чула останні хвилини вашої партії. Непогано. А тепер до справи. Соколов перейшов до погроз. Сьогодні вранці на машину Вікторії наклеїли записку: «Мигдаль швидко в’яне».

Андрій миттєво змінився. Його очі стали холодними, як крига. — Соколов помилився адресою. Він думає, що бореться з жінкою, у якої немає підтримки. Дай мені телефон з безпечною лінією. У банку в Цюриху є людина, яка заборгувала мені життя. Подивимося, як Соколов заспіває, коли його швейцарські рахунки заблокують за підозрою у фінансуванні тероризму.

— Ти збираєшся грати брудно? — запитала Ангеліна, примружившись.

— Я збираюся захищати свою сім’ю, — відрізав Андрій. — Це єдине, що в мене залишилося. І цього разу я не відступлю ні на крок.

Вечірній Тернопіль занурювався в сутінки. Вікторія стояла на терасі свого офісу, дивлячись на вогні міста. Вона знала, що за її спиною зараз розгортається невидима війна, де головнокомандувачем став чоловік, якого вона колись хотіла стерти з пам’яті.

Вона дістала з кишені стару фотографію з Кракова — ту саму, де вона ще зовсім молода, з першими ознаками вагітності, стоїть біля квітучого мигдалю.

— Ну що, Андрію, — прошепотіла вона в порожнечу. — Подивимося, чи справді ти змінився. Чи просто навчився краще ховати свої шипи.