17

Лікарняний коридор о третій годині ночі здавався нескінченним тунелем, де повітря пахло хлоркою, страхом і дешевою кавою з автомата. Вікторія сиділа на жорсткому пластиковому стільці, вдивляючись у власні долоні. Кров на них уже висохла і взялася темною кіркою, стягуючи шкіру. Вона не хотіла її змивати — це здавалося останньою ниткою, що зв’язувала її з життям Андрія.

Артур повернувся з двома стаканами чаю. Він мовчки простягнув один Вікторії, а сам сів навпроти. Його погляд був спрямований на двері реанімації.

— Ангеліна поїхала до Богдана, — тихо сказав він. — З хлопчиком усе добре, він спить. Вона сказала йому, що ти затрималася на роботі через терміновий контракт.

Вікторія лише кивнула. Слово «контракт» зараз викликало в неї нудоту. Усе її життя до цього моменту було контрактом: з долею, з болем, з ненавистю.

— Артуре... — вона підняла голову. — Ти бачив очі Віктора, коли він стріляв? У них не було нічого. Тільки порожнеча. Я все життя думала, що він — диявол. А він виявився просто зламаним механізмом, який почав крутитися не в той бік.

— Такі механізми найнебезпечніші, — відповів Артур. — Їх неможливо полагодити. Тільки зупинити. Поліція вже взяла під охорону його палату в спецблоці. Юристи кажуть, що судмедекспертиза визнає його неосудним. Він не потрапить у тюрму, Віко. Він потрапить у пекло власного розуму, де до кінця днів рахуватиме втрачені мільйони.

Раптом двері реанімації відчинилися. Вийшла молода медсестра з переляканим поглядом. — Хто до Касперського? — запитала вона, озираючись.

Вікторія підхопилася на ноги. — Я. Що з ним?

— У нього почалася зупинка дихання. Реанімаційна бригада всередині. Будь ласка, залишайтеся тут.

Вікторія відчула, як серце знову провалилося в ту саму чорну діру, що й десять років тому в Кракові. Вона кинулася до скляних дверей, притискаючись обличчям до холодного металу. Крізь вузьку щілину було видно спалахи моніторів і почути ритмічний, механічний звук дефібрилятора.

— Давай, Андрію... не смій... — шепотіла вона, заплющуючи очі. — Ти не підеш так легко. Ти не залишиш мене знову з цією тишею.

Минуло десять хвилин, які здалися годинами. Нарешті з палати вийшов черговий лікар. Він зняв окуляри і витер лоба рукавом халата.

— Завели, — коротко кинув він. — Але стан вкрай нестабільний. У нього дуже слабка воля до життя. Таке враження, що він сам не хоче повертатися. Його організм бореться, а свідомість... свідомість наче здалася.

— Можна мені до нього? — запитала Вікторія. — Буквально на хвилину.

Лікар завагався, дивлячись на її закривавлений одяг і виснажене обличчя. — Тільки швидко. І ніяких емоційних сплесків. Йому потрібен повний спокій.

У реанімації панувала тиша, порушувана лише шипінням апарату ШВЛ та монотонним пищанням монітора серцевого ритму. Андрій лежав у центрі цього технологічного кокона, такий маленький і беззахисний. Без своїх дорогих костюмів, без маски впевненого бізнесмена, він виглядав як той самий юнак, якого вона колись кохала.

Вікторія підійшла до ліжка. Вона обережно взяла його за руку — вона була холодною і блідою.

— Андрію, — прошепотіла вона, нахиляючись до його вуха. — Ти чув, що сказав лікар? Ти здаєшся. Але я не дозволяю тобі. Ти винен мені десять років. Ти винен Богдану ціле життя.

Вона відчула, як її сльоза впала на його щоку.

— Ти хотів пробачення? — продовжувала вона, і її голос затремтів. — Так ось, я не пробачу тебе, якщо ти помреш зараз. Це буде надто просто. Ти маєш вижити, щоб щодня бачити, як росте твій син. Ти маєш побачити, як він стає чоловіком, яким ти так і не став під крилом свого батька. Живи, Андрію. Це твій єдиний шанс на справжній контракт — контракт із самим собою.

На моніторі серцебиття раптом змінився ритм. Пищання стало трохи частішим, впевненішим.

Андрій не розплющив очей, але його пальці ледь помітно, майже на межі сприйняття, стиснули її руку у відповідь. Це був не просто рефлекс. Це була згода.

Наступні два тижні перетворилися на в’язку боротьбу. Андрій переніс ще дві операції. Вікторія щодня приїздила до лікарні, але тепер вона робила це таємно від Богдана. Вона ще не знала, як пояснити синові, що людина, яка лежить у комі — це його батько.

Одного вечора, коли Вікторія вже збиралася йти, Артур перепинив її в холі. — Віко, ми маємо проблему. Новини про розстріл у лісі та божевілля Віктора просочилися в пресу. Бізнес-спільнота гуде. Твоє ім’я пов’язують зі скандалом. Акції твоїх компаній теж почали хитатися.

— Мені байдуже на акції, Артуре, — втомлено відповіла вона.

— Не має бути байдуже. Якщо ми зараз не візьмемо ситуацію під контроль, спадщина Богдана згорить разом із імперією Касперських. Ти маєш вийти в світ. Ти маєш показати, що ти — переможець, а не жертва.

Вікторія подивилася на двері лікарні. Там, на четвертому поверсі, лежав чоловік, який віддав за неї все. А тут, у реальному світі, її чекали нові вовки, готові розірвати її на шматки.

— Добре, — сказала вона, випрямляючи спину. — Готуй пресконференцію. Але спочатку я маю зробити одну річ.

— Яку?

— Я маю відвезти Богдана в Краків. На ту саму могилу. Перед тим, як він зустрінеться з батьком, він має знати про сестру. Ми не будемо будувати нове життя на брехні.