14

Андрій вимкнув телефон і викинув його в калюжу. Холодний дощ миттєво проковтнув пристрій, як і все його минуле життя. Він стояв посеред нічної вулиці, дивлячись на власні руки. Вони більше не належали імперії Касперських. Тепер вони належали порожнечі.

Він знав, куди їхати. Маєток Вікторії був єдиною точкою на карті, яка ще мала сенс.

Коли його побита автівка зупинилася біля воріт, Артур уже чекав там. Він стояв під навісом, схрестивши руки на грудях. Погляд охоронця був важким, як свинцева куля.

— Ти прислав коди, — без вітань сказав Артур. — Вікторія вже працює з ними. За годину від рахунків твого батька не залишиться навіть пилу. Навіщо ти це зробив, Андрію? Хочеш купити індульгенцію?

— Я хочу знати правду, — Андрій вийшов із машини, хитаючись від утоми. — Ти сказав тоді... під дощем... що я вбив дитину. Я бачив звіт із лікарні Кракова. Там було вказано «критичний стан». Що сталося насправді?

Артур повільно підійшов ближче. Його обличчя в світлі ліхтарів здавалося вирізьбленим із каменю. Він прийняв рішення: Андрій має знати про трагедію, але він не має знати про Богдана. Поки старий Віктор Касперський на волі, живий син — це мішень. А Андрій занадто нестабільний, щоб довірити йому таку таємницю.

— Вона була вагітна дівчинкою, — голос Артура був тихим і нещадним. — Коли Віка... коли вона зробила це з собою, лікарі намагалися врятувати обох. Але серце дитини зупинилося. Вона прожила лише три години, Андрію. Три години боротьби за подих, поки ти в Лондоні підписував свій перший великий контракт.

Андрій відчув, як у грудях щось луснуло. Дівчинка. Його донька. Три години життя, якого він ніколи не бачив. — Вона... вона похована там? В Польщі?

— Так. У маленькій білій труні. На кладовищі, назву якого ти не заслуговуєш знати. — Артур зробив паузу, бачачи, як Андрій сповзає спиною по дверцятах машини. — Твій батько знав про це. Він надіслав юриста прямо в палату, щоб Віка підписала відмову від претензій, поки була під ліками. Твоє прізвище, Андрію, — це тавро смерті для всього, чого воно торкається.

— Я не знав... клянуся, я не знав про юриста... — прохрипів Андрій, закриваючи обличчя руками.

Раптом з будинку вибігла Вікторія. Її обличчя було білим, як папір, а в руках вона стискала планшет.

— Артуре! — крикнула вона, ігноруючи Андрія. — Ангеліна... вона не виходить на зв'язок. Вона мала завезти документи в прокуратуру пів години тому. Її телефон запеленгували на виїзді з міста, а потім сигнал зник!

Артур миттєво змінився. Бойовий інстинкт витіснив презирство. — Старий вийшов під заставу. Це він. Він пішов ва-банк.

Андрій підвівся, витираючи обличчя. В його очах спалахнуло щось нове — холодна, самогубча рішучість. — Я знаю, де вона. Батько не повезе її в офіс чи додому. У нього є старий мисливський будинок у лісах біля Струсова. Це власність діда, якої немає в реєстрах. Він завжди казав, що це найкраще місце, щоб «сховати кінці».

Вікторія подивилася на нього. В її погляді змішалися ненависть і надія. — Якщо ти брешеш...

— У мене більше немає причин брехати, Віко, — відповів він. — Я втратив доньку, яку навіть не встиг потримати на руках. Я не дам йому вбити ще й твою подругу. Їдемо. Я знаю кожну стежку в тому лісі.

Артур кивнув, дістаючи зброю з кобури під пахвою. — Сідай за кермо, Касперський. Тільки спробуй здригнутися — і я особисто випущу тобі кулю в потилицю.

Вони заскочили в машину. Андрій втиснув педаль у підлогу, зриваючи автівку з місця. Він не знав, що в цей самий момент десь у безпечному районі міста маленький Богдан мирно спав, не підозрюючи, що його батько вперше в житті летить назустріч смерті, щоб захистити залишки їхньої розбитої сім'ї.