13

Андрій увірвався до батьківського маєтку о третій годині ночі. Він не знімав мокрого піджака, з якого на дорогий паркет стікала брудна вода. Його очі горіли лихоманкою, а кулаки були збиті в кров від ударів по воротах Вікторії.

Віктор Касперський сидів у кабінеті, оточений моніторами з фінансовими графіками, що стрімко летіли вниз. Побачивши сина в такому стані, він навіть не поворухнувся.

— Ти схожий на волоцюгу, Андрію, — холодно зауважив батько, не відриваючи погляду від екрана. — Замість того, щоб рятувати акції, ти валявся під ногами у своєї колишньої? Мені дзвонили з банку. Вона заблокувала «Набережну». Це кінець нашої кредитної лінії.

— Ти знав? — голос Андрія був хрипким, ледь чутним, але він розрізав тишу кабінету, як лезо.

Віктор нарешті підняв голову. Його очі звузилися. — Про що ти говориш?

— Краків. Десять років тому. — Андрій підійшов до столу, впираючись у нього тремтячими руками. — Лікарня. Шви на її руках. Дитина, яку вона намагалася вбити разом із собою. Ти знав, що вона вагітна, коли давав мені той квиток у Лондон?

Старий Касперський повільно відкинувся на спинку шкіряного крісла. На його обличчі не здригнувся жоден м'яз.

— Я знав, що вона — загроза твоєму майбутньому, — спокійно відповів батько. — Дівчина з хрущовки з дитиною на руках? Ти б ніколи не закінчив навчання. Ти б став звичайним клерком, який тягне на собі соціальний баласт. Я дав тобі шанс стати тим, ким ти є зараз.

— Ким я є?! — закричав Андрій, згрібаючи зі столу батька кришталеву попільницю і жбурляючи її в стіну. Уламки розлетілися по кімнаті. — Я — вбивця! Я залишив її вмирати, бо ти сказав, що «так буде краще»! Ти купив мені кар'єру на крові моєї власної дитини!

— Не будь емоційним дурнем, — голос Віктора став сталевим. — Я виплатив їй компенсацію. Десять тисяч доларів — це більше, ніж вона заслуговувала за пару місяців розваг із моїм сином. Якщо вона вирішила порізати вени — це її вибір і її слабкість.

Андрій раптом замовк. Його обличчя стало білим, як мармур. Він зрозумів, що перед ним стоїть не батько, а архітектор його пекла. Людина, яка не відчуває нічого, крім жадоби влади.

— Знаєш, тату... — Андрій почав повільно розстібати ґудзики мокрого піджака, скидаючи його прямо на підлогу. — Вікторія сказала, що завтра забере у тебе все. І я їй допоможу.

Віктор Касперський вперше за ніч змінився в обличчі. Його брови злетіли вгору. — Що ти верзеш? Це і твоя компанія теж!

— Ні. Це твоя в'язниця. А я більше не хочу бути твоїм наглядачем. — Андрій дістав свій телефон і кількома натисканнями видалив усі паролі доступу до резервних рахунків, які знав лише він. — Я щойно передав її юристам коди доступу до офшорів, про які ти забув вказати в декларації. Ангеліна розбереться з цим за годину.

— Ти зраджуєш власну кров ради дівки, яка тебе ненавидить?! — Віктор схопився з місця, його обличчя почервоніло від гніву.

— Я зраджую диявола, щоб знову стати людиною, — Андрій розвернувся і пішов до виходу. — Вона не просто мене ненавидить, тату. Вона має на це повне право. І якщо ціна мого спокутування — твоє банкрутство, то я з радістю сплачу цей рахунок.

— Ти повернешся! — кричав старий йому в спину. — Без моїх грошей ти — ніхто! Ти здохнеш у канаві!

Андрій не відповів. Він вийшов із маєтку, в якому виріс, і вперше за десять років відчув, що може дихати. Дощ продовжував лити, але тепер він здавався очисним.

Він сів у машину і набрав номер, який знав напам'ять, хоча ніколи не наважувався зателефонувати. — Артуре? — сказав він, коли на тому кінці підняли трубку. — Скажи Вікторії, що ключ від сейфа її батька лежить у поштовій скриньці біля мого офісу. І... скажи їй, що я не прошу вибачення. Я просто закінчую те, що мав зробити давно.

Він вимкнув телефон і викинув його у вікно. Андрій знав, що завтра він прокинеться жебраком. Але це був єдиний спосіб хоча б на крок наблизитися до тієї жінки, якій він колись розбив серце, і до тієї дитини, чиє ім'я він так і не дізнався.