11

Ніч затягувалася, як зашморг. Андрій так і не рушив із місця. Він сидів у машині, затиснутий між власним минулим і незбагненним теперішнім. Його пальці гарячково гортали планшет, вишукуючи хоча б одну цифру, одну адресу з тих перших двох років її «польського зникнення».

— Порожнеча... — прошепотів він, вдаряючи кулаком по керму. — Всюди порожнеча.

Він згадав слова Ангеліни про те, що вона «бачила її в Польщі». Чому вона дивилася на нього з такою жалістю впереміш із огидою? Це не був погляд ворога, це був погляд свідка злочину.

Раптом екран планшета блимнув — прийшов файл від приватного детектива, якому Андрій дав завдання «копати» під Артура. Коротка примітка: «Записи з муніципальної лікарні Кракова, відділення екстреної допомоги. Рік той самий. Заблоцька В. Спроба суїциду. Стан критичний. Виписана під опіку Артура Назаренка».

Світ перед Андрієм хитнувся. Повітря в салоні авто стало замало. — Спроба... суїциду? — голос здригнувся і зник.

Він знову глянув на фото з камер спостереження свого офісу, де Вікторія стояла перед ним. Він наблизив зображення її лівого зап’ястя. Темний малюнок мигдалевої гілки.

— Ти ніколи не любила прикрашати своє тіло, Віко... — його серце пропустило удар. — Ти не малюнок там ховаєш. Ти ховаєш шрами. Мої шрами.

Він завів двигун. Тепер його вела не ненависть і не бажання врятувати бізнес. Його вела дика, тваринна потреба побачити ці шрами. Він мав знати, що він з нею зробив.

Тим часом у маєтку Вікторія ніяк не могла зігрітися, хоча в кімнаті було тепло. Вона стояла у ванній, повільно розстібаючи манжет своєї піжами. Вона рідко дивилася на своє ліве зап'ястя без маскування, але сьогодні минуле дихало їй у потилицю.

Під витонченою тату-гілкою проглядалися потворні білі смуги. Вони були нерівними, рваними — слід від того самого кухонного ножа, який став її єдиним «виходом» у холодній краківській кімнаті.

Вона згадала той день. Сніг за вікном. Порожній конверт на підлозі. І дикий, паралізуючий страх, що вона не впорається. Гормони, вагітність, самотність — усе це змішалося в одну чорну діру. Вона хотіла випустити з себе біль, а випустила життя. Якби не Артур, який помилився дверима, шукаючи сестру...

— Віко? — голос Ангеліни за дверима змусив її здригнутися. — Ти знову там? Не дивися на них. Це просто стара шкіра. Ти тепер інша.

— Я ніколи не буду іншою, Ангеліно, — Вікторія швидко опустила рукав. — Поки він тут, у моєму місті, я відчуваю, як ці рани знову починають кроточити.

— Він не просто «тут», — Ангеліна відчинила двері, її обличчя було блідим. — Артур каже, його машина рушила. Але він не поїхав додому. Він розвернувся і їде прямо до наших воріт. Він збожеволів, Віко.

Вікторія завмерла. Вона почула, як на вулиці завищали гальма. А потім — звук, від якого в неї підкосилися ноги. Важкий удар кулака в залізні ворота і крик, сповнений такої агонії, яку вона не очікувала почути від «кам'яного» Андрія Касперського.

— Вікторіє! Покажи мені руки! — кричав він, і його голос зривався на хрип. — Вийди і покажи мені правду! Я знаю про Краків! Я знаю про лікарню!

Вікторія притиснула руки до грудей. Весь її захист, її бізнес-імперія, її холодний розрахунок — усе це розсипалося від одного його крику.

— Він знає... — прошепотіла вона, дивлячись на свої закриті манжетами зап'ястя.

— Артур його вб'є, — Ангеліна кинулася до вікна. — Він уже вийшов на подвір'я.

Вікторія відчула, як усередині прокидається та сама дівчинка з хрущовки. Налякана, віддана, але тепер — озброєна ненавистю. Вона повільно пішла до виходу.

— Не треба, Артуре! — крикнула вона, виходячи на терасу в одній піжамі, не зважаючи на холодний вітер. — Відчини ворота. Нехай він подивиться на справжню ціну свого конверта.

Артур зупинився посеред саду, його рука вже була піджаком, там, де він тримав зброю. Він обернувся на Вікторію, і в його погляді було стільки болю за неї, що вона ледь не розплакалася.

— Ти впевнена? — тихо запитав він.

— Відчини, — повторила вона, дивлячись прямо в очі Андрію, який висів на прутах воріт, наче загнаний звір. — Сьогодні ми нарешті спалимо це минуле дотла.

Ворота почали повільно, зі скрипом розсуватися. Андрій зробив крок вперед, і в світлі ліхтарів Вікторія побачила його обличчя — брудне, мокре від дощу, що почав накрапати, і абсолютно знищене правдою, яку він так довго не хотів знати.

— Покажи мені, — прошепотів він, роблячи крок до неї. — Благаю... Покажи мені, що я з тобою зробив.