10

Андрій сидів у машині під маєтком Вікторії. У щелепі нило, губа запеклася, але цей біль був нічим порівняно з тим, як випалювало все всередині. Він дивився на високий паркан, на камери спостереження, на ідеально підстрижені кущі.

— Ти збудувала собі замок, Віко, — прошепотів він, витираючи кров, що знову проступила на губі. — Замок, у якому я — головний ворог.

Він згадав її погляд в офісі. Вона дивилася на нього не просто з ненавистю, а з презирством. Це було найболючіше. Він міг витримати її крик, її ляпас, навіть удар її подруги-боксери. Але це холодне «ти — жебрак» розрізало його мармурову впевненість на шматки.

Він дістав телефон і відкрив папку зі звітами. Його увагу привернуло інше. В особистих витратах Вікторії не було нічого зайвого. Жодних прикрас, жодних поїздок на курорти. Всі вільні кошти вона вкладала в оборону та... в розширення «Мигдалевої іскри» саме в тих районах, де Касперські планували забудову.

— Вона не просто воює, вона витісняє мене з міста, — зрозумів він.

Його думки знову повернулися до Ангеліни. Блондинка, юристка, боксерка. Чому вона так захищала Вікторію? У звіті було вказано, що вони з Артуром з’явилися в житті Вікторії близько восьми років тому в Польщі.

— Вісім років... — Андрій замислився. — Де ти була ті перші два роки, Віко? Чому про цей період немає жодного запису в реєстрах? Де ти ховалася після того, як я пішов?

Він згадав ту ніч у хрущовці. Конверт на столі. Її очі. Він тоді навіть не озирнувся. А що, як вона була в біді? Що, як ці двоє — Артур і Ангеліна — врятували її від чогось, про що він навіть не здогадується?

Ця думка була нестерпною. Він хотів бути її рятівником. А став причиною, через яку їй знадобився захист спецназу.

В той час Вікторія стояла біля вікна, спостерігаючи, як Артур робить вечірній обхід території. Ангеліна сиділа на дивані, обкладаючи руку льодом.

— Ти бачила його машину? — запитала Ангеліна, не піднімаючи голови. — Артур каже, він стояв за квартал від воріт більше години.

— Бачила, — Вікторія стиснула штору. — Він намагається зрозуміти, хто ми такі тепер. Він шукає тріщини в нашому житті, Ангеліно. Він думає, що якщо він розгадає секрет нашої вірності одне одному, він зможе нас зламати.

— Він нічого не знайде, — впевнено сказала Ангеліна. — Артур знищив усі сліди твого перебування в Кракові. Для всього світу ти з’явилася нізвідки з невеликим капіталом і великими амбіціями.

— Андрій не «весь світ», — Вікторія обернулася до подруги. — Він — людина, яка відчуває запах правди. Сьогодні в офісі... коли він торкнувся моїх плечей... я побачила в його очах не тільки хтивість чи лють. Там було щось схоже на каяття. І це найнебезпечніша зброя, яку він може використати.

— Каяття не поверне тобі десять років, — відрізала Ангеліна. — І не зітре той конверт із грошима. Завтра ми подаємо позов про незаконне захоплення ділянки на Набережній. Це буде його останній великий актив. Якщо він втратить Набережну, «Касперськ-Груп» піде з молотка.

Вікторія кивнула. План був бездоганним. Економічне знищення. Але серце чомусь билося не в такт діловим планам. Кожен дотик Андрія досі відчувався на її шкірі як тавро.

— Нехай риє, — прошепотіла вона. — Нехай шукає таємниці. Головне, щоб він не знайшов шлях до тієї Віки, яка досі хоче йому вірити.

Вона вимкнула світло на терасі. В темряві саду вона бачила силует Артура. Вона знала, що він — її сталевий щит. Але вона також знала, що жоден щит не захистить від пожежі, яка розгорається всередині неї кожного разу, коли Андрій Касперський заходить у кімнату.