8

Після того як двері ресторану зачинилися за Андрієм, якого Артур вивів під руки, Вікторія ще кілька хвилин тримала на обличчі маску тріумфу. Вона впевнено відповідала на запитання преси, посміхалася камерам, і лише Ангеліна помітила, як тремтять пальці подруги, якими вона стискала кришталевий келих з мінеральною водою.

Як тільки спалахи згасли, Вікторія майже втекла до свого кабінету на другому поверсі ресторану. Вона замкнула двері й притулилася до них спиною, важко дихаючи.

Вона ненавиділа його. Ненавиділа за те, що він прийшов. За те, що приніс із собою запах тих самих парфумів. За те, що одним своїм виглядом — розгубленим, розбитим, але до болю знайомим — він намагався зламати стіни, які вона будувала десять років.

Вона підійшла до дзеркала і почала зривати з себе коштовне намисто. Застібка заїла, і Вікторія з силою смикнула її, не зважаючи на біль. Перли розсипалися по підлозі, стукаючи, наче дрібний град.

— Не смій... не смій знову це робити зі мною, — прошепотіла вона своєму відображенню.

Вона заплющила очі, і кабінет, заставлений дорогими меблями, розчинився.

Жовтень. Десять років тому. У старій «хрущовці» було холодно. Опалення ще не ввімкнули, і Віка ходила в його великому вовняному светрі, який пахнув ним. Вона щойно дізналася про вагітність. Два тижні вона носила цю таємницю в собі, як найкоштовніший скарб, чекаючи на особливий момент, щоб сказати йому.

Вона приготувала вечерю. Навіть купила маленьке тістечко з мигдалем — їхній єдиний розкішний десерт на двох. Вона уявляла, як він підхопить її на руки, як вони будуть сміятися, як вони придумають ім’я для малюка...

Андрій прийшов пізно. Його погляд був скляним. Він не роздягався. Просто поклав на засмальтований кухонний стіл білий конверт.

— Що це? — запитала вона, і її серце раптом стислося від недоброго передчуття.

— Тут десять тисяч доларів, Віко. Цього вистачить, щоб ти змогла влаштуватися, поки я буду в Лондоні. Батько дав мені шанс. Я не можу його втратити через... — він заткнувся, не договоривши «через тебе».

— Андрію, про що ти? Які гроші? Яке «влаштуватися»? — вона зробила крок до нього, намагаючись зазирнути в очі, але він дивився кудись повз неї, на стіну з обліпленими шпалерами.

— Я їду сьогодні вночі. Так буде краще. Для нас обох. Ти молода, знайдеш собі когось... нормального. Не чекай на мене.

Він пішов. Просто розвернувся і вийшов, навіть не взявши свою сумку. Вікторія стояла посеред кухні, слухаючи, як стихли його кроки в під’їзді. Вона не плакала. Вона дивилася на те мигдалеве тістечко, яке він навіть не помітив. У ту ніч у ній щось вимкнулося. Та ніжна дівчинка, яка вірила в «дім» на пагорбі, просто померла. Залишилася лише порожнеча і той проклятий конверт, до якого вона так і не торкнулася, залишивши його на столі, коли через тиждень її виселили за несплату.

Вікторія розплющила очі. По щоках текли сльози — рідкісні, пекучі, які вона забороняла собі роками.

— Ти купив мою свободу, Андрію, — процідила вона крізь зуби, витираючи обличчя тильною стороною долоні. — Але ти забув, що свобода — це також право на помсту.

Вона підняла з підлоги одну перлину і міцно стиснула її в кулаці. Тепер вона розуміла: того ніжного хлопця більше немає. Є хижак, який прийшов до її лігва. А отже, вона має стати ще небезпечнішою.

Вона згадала, як він дивився на Артура. В його очах були ревнощі. «Добре», — подумала вона. — «Нехай думає, що я належу Артуру. Нехай це гризе його щоночі, як колись мене гризла самотність у польських притулках для мігрантів».

У двері тихо постукали. — Віко? Це я, — голос Ангеліни був спокійним і теплим. — Богданчик малює тобі малюнок. Він каже, що сьогодні ти — справжня принцеса в білому. Можна нам увійти?

Вікторія швидко привела себе до ладу, вдихнула на повні груди й відчинила двері. Перед нею стояв її син — єдиний сенс її життя і її найбільша таємниця.

— Мамо, ти чого плакала? — малий уважно подивився на її почервонілі очі.

— Це від щастя, сонечку, — вона присіла перед ним, поправляючи йому комірець сорочки. — Просто сьогодні дуже важливий день.

Вона подивилася на Ангеліну. Та кивнула, розуміючи все без слів. Ангеліна була тією, хто збирав Вікторію по шматочках після того жовтня. І зараз вона була готова стати щитом між Вікою та новим наступом Касперського.

— Ангеліно, — Вікторія підвелася, і її голос знову став сталевим. — Андрій шукатиме зустрічі з тобою. Він бачив тебе сьогодні. Він думає, що ти — ключ до моїх секретів.

— Я знаю, — Ангеліна ледь помітно всміхнулася. — Нехай пробує. Він навіть не уявляє, що сестра Артура вміє мовчати краще за будь-який спецназ.

Вікторія кивнула. Гра ставала дедалі складнішою. Вона не знала, що Андрій уже не просто шукає зустрічі — він починає згадувати деталі їхнього минулого, які можуть привести його до істини набагато швидше, ніж вона розраховувала.