7

Андрій не пам'ятав, як дістався до свого пентхауса. Обличчя пекло від сорому, рука нила після сталевої хватки Артура, але найгірше було всередині. Він зачинив двері, відкинув ключі й просто сповз по стіні на холодну підлогу.

У вухах досі стояв її голос: «Ти слабкий, Андрію».

Він глянув на свої руки. Дорогий годинник, манжети, перстень з гербом... Усе це здалося йому дешевим театральним реквізитом. Він лютував. Він хотів розбити все в цій кімнаті, але тіло не слухалося. Лють перетворювалася на гіркий осад каяття. Він розтоптав дівчинку, яка колись дивилася на нього як на бога. Він убив ту ніжність, яка могла б його врятувати.

Він заплющив очі, намагаючись сховатися від реальності, але пам'ять невблаганно потягнула його назад. У той самий день. У ту саму ніч травеня. Десять років тому.

Тоді пахло не мигдалем, а квітучими садами й свіжою травою після дощу. Вони втекли з галасливого міста на той самий пагорб. Вечір був теплим, небо — прозоро-фіолетовим, а в старій машині грав якийсь тихий джаз із поламаної магнітоли.

Вікторія була в простій бавовняній сукні на тонких бретелях. Вона здавалася Андрієві витканою з місячного світла. Вона була такою тендітною, що він боявся навіть дихати поруч.

— Ти справді мене не покинеш? — прошепотіла вона тоді, коли вони лежали на розстеленій ковдрі під величезним дубом. Її пальці переплелися з його, і він відчув, як тремтить її рука.

— Ніколи, — збрехав він тоді самому собі, вірячи в цю брехню всім серцем. — Ти — мій дім, Віко.

Той перший раз був не про пристрасть, а про абсолютну довіру. Це була тиха музика двох сердець, які стали одним. Вона віддавала йому себе всю — без залишку, без сумнівів. Її шкіра пахла сонцем і чистотою. Андрій пам’ятав, як ніжно торкався її обличчя, як цілував кожну сльозинку радості на її щоках. Вона була такою щирою у своїй любові, що він почувався найбагатшою людиною у всесвіті, не маючи ні копійки в кишені.

Вона була його першою і єдиною справжньою жінкою. Все, що було після неї в Лондоні — дорогі ескортниці, випадкові зв'язки в клубах — було лише спробою заглушити фантомний біль за тією травневою ніччю.

Андрій здригнувся і розплющив очі. Стіни сучасного офісу-квартири здалися йому стінами в'язниці.

— Я сам віддав тебе йому, — прошипів він, згадуючи, як Артур тримав Вікторію сьогодні. — Я сам кинув тебе під ноги цьому спецназівцю.

Він підвівся, підійшов до бару і налив собі повний стакан віскі, але не випив. Він дивився на бурштинову рідину, бачачи в ній відблиски її білосніжного костюма.

Він розумів: вона виростила в собі цю броню, щоб захиститися від нього. Він сам навчив її бути жорстокою. Кожен її удар сьогодні — це була його власна зрада, що повернулася до нього бумерангом.

В цей момент у двері знову постукали. Це був батько. — Ти довго збираєшся тут сидіти й лизати рани? — Віктор Касперський зайшов, дивлячись на сина з презирством. — Фото твого приниження вже в мережі. Акції впали на три відсотки за годину. Ти маєш діяти.

— Я дію, — Андрій вилив віскі в раковину. Його голос став глухим і небезпечним. — Але не так, як ти хочеш.

— Що ти задумав?

— Я не буду з нею судитися, тату. Суди — це довго. Я зроблю так, що вона сама захоче зі мною зустрітися. Наодинці. Без її Артура і без її преси.

— І як ти це зробиш? — старий примружив очі.

— Я знайду те, що вона ховає в тому маєтку. Ти казав про жінку... Ангеліну? Якщо вона їй дорога — вона стане моїм квитком на переговори.

Андрій збрехав батькові. Він не хотів використовувати Ангеліну для шантажу. Він хотів через неї зрозуміти, ким стала Вікторія за ці десять років. Він хотів знати, чи залишилося в серці цієї «кам’яної леді» хоч крихта тієї дівчинки, яка колись дарувала йому цілий світ на старому пагорбі.

Але десь глибоко в душі Андрій розумів: він просто шукає привід знову бути поруч. Навіть якщо вона буде намагатися його вбити. Бо ненависть — це єдине, що тепер пов'язувало його з єдиною жінкою, яку він колись насправді кохав.