6

Центральний ресторан «Мигдалева іскра» о другій дня нагадував розтривожений вулик. Сьогодні тут проходила прес-конференція Вікторії Заблоцької з нагоди відкриття нового благодійного фонду. Камери, спалахи, журналісти провідних видань — Вікторія була в центрі уваги, виглядаючи бездоганно в білосніжному костюмі, який підкреслював її недосяжність.

Андрій увійшов без запрошення. Охорона на вході спробувала його зупинити, але він просто відштовхнув їх, пробиваючись крізь натовп. Його поява викликала шепіт. Камери миттєво розвернулися в його бік — «Золотий хлопчик» Тернополя прийшов до своєї головної суперниці.

Артур, який стояв біля сцени, миттєво напружився. Його рука лягла на внутрішню кишеню піджака, а погляд став гострим, як лезо. Він зробив крок вперед, але Вікторія ледь помітним рухом руки зупинила його. Вона хотіла цього. Вона чекала, коли звір сам застрибне в клітку.

— Пане Касперський, — пролунав її голос у мікрофон, розносячись залою з крижаною чіткістю. — Ви запізнилися. Фуршет для кредиторів-банкрутів ми планували на вечір.

У залі почулися смішки. Андрій зупинився за три метри від неї. Його очі горіли від похмілля, люті та дикого, хворобливого захоплення цією новою Вікторією.

— Досить цирку, Вікторіє, — сказав він, і його голос, підсилений акустикою зали, звучав хрипко. — Ти вирішила погратися в святу? Виставляєш мою сім’ю монстрами в газетах? Ти думаєш, що ці борги дають тобі право нищити те, що ми будували десятиліттями?

Вікторія повільно зійшла з невеликого подіуму. Вона підходила до нього крок за кроком, і кожен стукіт її підборів об мармур відлунював у голові Андрія ударом молота. Вона зупинилася так близько, що він відчув її парфуми — той самий гіркий мигдаль, який тепер став запахом його особистого пекла.

— «Ви» будували? — вона перепитала так тихо, що чули тільки вони двоє та найближчі мікрофони. — Ви будували на брехні, Андрію. На поламаних долях людей, яких твій батько виштовхував з їхніх домівок. І на одній дівчинці, яку ти викреслив із життя, бо вона не вписувалася в твій бізнес-план.

— Я дав тобі гроші! Я хотів, щоб у тебе було майбутнє! — вигукнув він, втрачаючи контроль.

Ці слова стали його вироком. Вікторія розвернулася до залу, де десятки журналістів затамували подих, записуючи кожне слово.

— Ви чули? — вона обвела поглядом пресу. — Пан Касперський вважає, що «майбутнє» можна купити конвертом. Він думає, що зраду можна оплатити чеком. Але подивіться на нього...

Вона знову повернулася до Андрія. Її погляд був таким важким, що він фізично відчув, як згинаються його плечі. — Ти прийшов сюди, щоб показати свою силу? Але ти слабкий, Андрію. Ти настільки слабкий, що навіть через десять років приповз під мої двері вночі, бо не можеш витримати думки, що я щаслива без тебе. Що в моєму ліжку — справжній чоловік, а не тінь свого батька.

Артур стояв за її спиною як моноліт, і Андрій відчув такий прилив ненависті до цього мовчазного захисника, що кинувся вперед. — Ти належиш мені! — проричав він, намагаючись схопити її за руку.

Але він не встиг. Артур перехопив його руку одним блискавичним рухом. По залі пройшов короткий хрускіт — не кістки, а суглоба, який викрутили на межу болю. Андрій зойкнув, опинившись на колінах перед Вікторією.

Це була картина, яка наступного дня прикрасить усі таблоїди: спадкоємець імперії Касперських на колінах перед жінкою, яку він колись зрадив.

Вікторія нахилилася до його обличчя. — Запам’ятай цей момент, Андрію. Це твоя нова реальність. Ти будеш стояти на колінах, поки я не заберу останній камінь із твоїх недобудованих веж. А тепер... Артуре, викинь це сміття. Воно псує аромат мого закладу.

Артур підняв Андрія за комір, як нашкодивши кошеня. Журналісти почали несамовито фотографувати. Ангеліна, яка стояла осторонь, закрила обличчя рукою — вона бачила, що Вікторія перейшла межу, після якої вороття до миру неможливе.

Коли Андрія виштовхнули на вулицю під спалахи папараці, він не відчував болю в руці. Він відчував лише те, як усередині нього вигорає все людське. Гнів жінки, яку він зрадив, виявився не просто вогнем — це була кислота, що роз’їдала його життя.

— Це не кінець, Віко, — прошепотів він, витираючи кров із розбитої під час падіння губи. — Ти хотіла війни? Ти її отримаєш. Я знайду твою слабкість. І клянуся, та дівчина, що живе з тобою, чи той спецназівець — хтось із них заговорить.

Він ще не знав, що найбільша його слабкість — його власна кров — зараз сидить у школі та малює літак, мріючи про те, щоб його мама нарешті перестала бути такою сумною.