5

Ранок зустрів Андрія Касперського запахом перегару та різким болем у скронях. Він прокинувся на дивані у своєму кабінеті, навіть не роздягнувшись. Дорога сорочка від Brioni була зім’ята, а на манжеті темніла пляма від віскі.

Він підвівся, і кімната на мить хитнулася. Перед очима все ще стояв той жовтий прямокутник вікна в маєтку Вікторії. Силует Артура, який так владно і спокійно закривав штори. Це видовище пекло його сильніше за будь-який сонячний опік.

— Тварина... — прохрипів Андрій, дивлячись на своє відображення в панорамному склі пентхауса.

Він пішов у душ, намагаючись змити з себе відчуття нічної поразки. Крижана вода трохи протверезила його, але не змогла вгамувати лють. Коли він вийшов, обгорнувши стегна рушником, на столі вже вібрував телефон.

Батько.

Андрій заплющив очі й на видиху натиснув на «прийняти». — Так, тату. — Ти вже бачив новини, «стратегу»? — голос Віктора Касперського-старшого був схожий на хрускіт сухої гілки. — Відкрий діловий портал. Твоя колишня дівчина не просто викупила борги. Вона почала публічну екзекуцію нашої компанії.

Андрій швидко відкрив ноутбук. Заголовок на головній сторінці кричав: «Тіні минулого "Касперськ-Груп": власниця "Мигдалевої іскри" висуває позов через незаконне відчуження земель десятирічної давнини».

Вікторія била професійно. Вона не просто вимагала гроші, вона піднімала архіви тих часів, коли Андрій тільки починав, і коли його батько «зачищав» майданчики під перші будівництва. Вона виставляла їх рейдерами.

— Вона хоче не просто ділянку, — продовжував батько. — Вона хоче, щоб від нашого прізвища тхнуло тюрмою. Зберися, Андрію! Якщо ти не закриєш їй рот до кінця тижня, я сам це зроблю. І повір, мої методи їй не сподобаються.

— Не чіпай її, — різко відповів Андрій. — Це моя справа. Я сам її роздушу.

Він кинув слухавку. Ненависть тепер була його єдиним пальним. Він швидко одягнувся і викликав начальника своєї служби безпеки. — Мені потрібно знати все про той будинок, де вона живе. Хто там буває? Хто ця жінка, яку бачили в її машині? І головне — знайдіть спосіб підібратися до Артура. У кожного спецназівця є ціна або слабке місце.

Сонце м’яко освітлювало кухню, де пахло свіжою випічкою та кавою. Богданчик уже поснідав і зараз у вітальні сперечався з Артуром про те, чи може літак злетіти з короткої смуги. Їхній сміх долинав до кухні, але Вікторія його майже не чула. Вона дивилася в екран телефону, де коментарі під її статтею росли зі швидкістю лавини.

— Ти знову занурилася у війну, — м'яко промовила Ангеліна, ставлячи перед подругою тарілку з фруктами. — Подивися на сонце, Віко. Хоча б на п’ять хвилин вимкни в собі «сталеву леді».

Вікторія підняла очі. Ангеліна виглядала такою спокійною у своєму простому домашньому платті. — Я не можу, Ангеліно. Якщо я розслаблюся хоча б на хвилину, Касперські мене з’їдять. Вони вже почали копати. Артур сказав, що вночі бачив Андрія під воротами. Він бачив нас крізь вікно.

Ангеліна присіла поруч і взяла Вікторію за руку. Її пальці були теплими і надійними. — І що він бачив? Те, що ти не одна? Що в тебе є ми? Нехай бачить. Нехай боїться нашої сили. Але Віко... ти ж розумієш, що він не заспокоїться. Він тепер буде шукати, хто я така. Буде шукати, чому Артур так віддано тебе охороняє.

— Нехай шукає, — Вікторія стиснула зуби. — Поки він шукає коханців чи шпигунів, він не бачить головного. Він не бачить хлопчика, який зараз грається в сусідній кімнаті.

— Ти так сильно його ненавидиш? — тихо запитала Ангеліна.

— Я ненавиджу той день, коли повірила йому, — Вікторія відвела погляд. — Я ненавиджу себе за те, що колись готувала йому сніданки і вірила, що ми — одна сім’я. Сьогодні я заблокувала рахунки їхнього головного підрядника. Це початок кінця його імперії.

В цей момент на кухню зайшов Артур. Він був у робочому одязі, зосереджений і мовчазний. — Вікторіє, машина готова. Богданчика я заберу зі школи сам, Ангеліна поїде з тобою в офіс. Треба змінити маршрут. За нами вже стежать.

Ангеліна зітхнула і пішла перевдягатися. Вона знала: цей ранок — останній тихий ранок у цьому домі. Тепер повітря було просякнуте ртуттю.

Андрій сидів у машині за два квартали від офісу «Мигдалевої іскри». Він бачив, як під’їхав чорний позашляховик. Бачив, як з нього вийшов Артур, а потім — Вікторія під руку з тією самою невідомою жінкою, Ангеліною.

Вони сміялися про щось. Ангеліна щось поправляла на жакеті Вікторії — жест, повний такої близькості, що Андрія знову пере смикнуло.

— Хто ти така? — прошепотів він, дивлячись на Ангеліну через об’єктив камери. — Подруга? Сестра? Чи та, хто навчив Вікторію так майстерно брехати?

Він натиснув на газ. Його план був простий: він не буде чекати позовів. Він прийде до неї прямо зараз. Публічно. Там, де вона почувається найсильнішою — в її власному ресторані. І він зробить так, щоб цей її «захисник» Артур побачив, що між Андрієм і Вікторією досі іскрить така ненависть, яка сильніша за будь-яке кохання.