4

Андрій вилетів із зали ратуші, ігноруючи оклики батька. Йому бракувало повітря. Вигляд Вікторії в обіймах Артура випікав йому очі. Він сів у машину і погнав за місто, на той самий пагорб, де вони колись мріяли про майбутнє.

Він зупинився на самому краї обриву. Двигун заглух, і нічна тиша Тернополя накрила його, як холодна ковдра. Андрій вийшов із машини, відчуваючи, як вітер миттєво врізається під тонку тканину його дорогого піджака.

Він підійшов до краю пагорба. Внизу мерехтіли вогні міста, яке він збирався підкорити, але зараз це місто здавалося йому чужим. Спогади про спільне минуле нахлинули ніби вихор...

Це було їхнє місце. Сюди вони приїжджали десять років тому на його старому «Опелі». Андрій заплющив очі й раптом чітко відчув запах — не дорогих парфумів, а дешевого чаю з чебрецем. Віка завжди приносила його в термосі.

— Тобі треба відпочити, — її голос у спогадах був м’яким. — Ти знову борешся з усім світом, Андрійку. А світ не обов'язково перемагати. Його можна просто любити.

Вона сідала поруч із ним, маленька і тендітна. Вікторія тоді не знала, що таке «Мигдалева іскра», вона сама була іскрою. Вона піклувалася про нього з якоюсь майже релігійною відданістю. Коли він повертався втомлений після навчання чи підробітків, вона не розпитувала — вона просто гріла його руки своїм диханням і готувала ту саму просту вечерю, яка була для нього смачнішою за всі делікатеси світу.

Вона була його тишею. Його єдиним місцем сили. А він... він вибрав вежі зі скла та бетону.

Андрій зробив великий ковток віскі прямо з пляшки. Рідина обпекла горло, але не заглушила совість.

— Я сам усе зруйнував, — прохрипів він. — Я вибрав шовк. А ти... ти стала сталю.

Він згадав її сьогодні на вечірці. Її відкриту спину, її холодний погляд. І те, як Артур нахилявся до її вуха, шепочучи щось інтимне. Андрій відчував фізичний біль у грудях — наче там, де колись було серце, тепер зяяла діра.

Він завів двигун. Тепер його вела не лють, а туга. Він хотів просто побачити світло в її вікні. Не для того, щоб щось вимагати, а для того, щоб зрозуміти, чи залишилося в тому будинку хоч щось від тієї дівчинки, яка колись його кохала.

Він під’їхав до її маєтку. Високий паркан, камери, абсолютна тиша елітного району. Андрій зупинився в тіні дерев, вимкнувши фари.

В одному вікні на другому поверсі горіло світло. Андрій дивився на цей жовтий прямокутник, затамувавши подих. Раптом у вікні з’явився силует. Це була Вікторія. Вона підійшла до скла, дивлячись у нічну темряву, ніби відчуваючи його присутність. На ній був легкий халат, волосся розпущене. Вона виглядала майже так само, як тоді, у їхній маленькій квартирі.

Але через секунду до неї ззаду підійшов чоловік. Артур.

Він поклав руки їй на плечі, нахилився і щось сказав. Вікторія не відсахнулася. Вона злегка відкинула голову на його плече. Артур повільно затягнув штори, гасячи світло і залишаючи Андрія в повній, глухій темряві.

Андрій стиснув кермо так, що шкіра на пальцях побіліла. — Він займає моє місце, — прошепотів він. — Він торкається її так, як мав би торкатися я.

Він не знав, що за тими шторами Вікторія просто втомлено заплющила очі, а Артур лише підтримував її, бо вона ледь трималася на ногах після зустрічі з минулим. Андрій не знав, що в сусідній кімнаті спить хлопчик, який є його копією.

Він бачив лише те, що хотіла показати йому доля: він — чужий на цьому святі життя.

Він різко натиснув на газ, зриваючи машину з місця. Якщо він не може повернути її кохання, він змусить її відчути його силу. Якщо він не може бути частиною її світу, він зруйнує цей світ до самої основи, щоб вона знову залишилася одна... і прийшла до нього.