3

Благодійний вечір у міській ратуші був подією року. Андрій стояв у центрі зали, тримаючи келих шампанського, але не відчував смаку. Його батько, Віктор Касперський-старший, розмовляв із мером, періодично кидаючи на сина незадоволені погляди. Борги компанії вже почали обговорювати в кулуарах.

— Де вона? — процідив батько, підійшовши до Андрія. — Ти казав, що власниця «Мигдалевої іскри» буде тут.

— Прийде, — сухо відповів Андрій. — Вона не пропустить нагоду подивитися мені в очі перед публікою.

У залі раптом стало тихо. Всі погляди повернулися до масивних вхідних дверей.

Вікторія не просто зайшла — вона захопила простір. На ній була сукня до підлоги кольору «опівнічний синій» з глибоким розрізом, який відкривав її ідеальні ноги. Тонкий шовк облягав фігуру, наче друга шкіра. Спина була повністю відкритою, а на шиї виблискувало кольє, яке коштувало як невеликий готель у центрі міста.

Але найбільше Андрія вразило не це. Поруч із нею, тримаючи її під лікоть, ішов Артур. Він змінив свій звичайний сірий костюм на бездоганний чорний смокінг. Він більше не виглядав як охоронець — він виглядав як аристократ, як рівний, як чоловік, який має право торкатися цієї жінки.

— Вона виглядає на мільярд, — почувся чийсь захоплений шепіт за спиною Андрія.

Андрій відчув, як келих у його руці ледь не тріснув. Він пам’ятав її в розтягнутих светрах, пам’ятав її з мокрим волоссям після дощу... А тепер перед ним була богиня, яка навіть не дивилася в його бік.

Артур нахилився до її вуха і щось прошепотів. Вікторія тихо розсміялася — цей звук пройшов по нервах Андрія як наждачний папір.

— Я маю з нею поговорити, — кинув Андрій батькові й рушив крізь натовп.

Він перехопив їх біля фуршетного столу. Артур миттєво зробив крок вперед, закриваючи Вікторію собою, але вона поклала руку на його плече. — Все гаразд, Артуре. Пану Касперському просто кортить привітатися.

— Ти виглядаєш... інакше, — витиснув із себе Андрій, ігноруючи присутність її супутника.

— Світ змінюється, Андрію. Десять років — це довгий термін, щоб навчитися носити шовк замість дешевого ситцю, — вона зробила ковток вина, дивлячись на нього поверх келиха.

— Твій... помічник занадто міцно тебе тримає, — Андрій перевів погляд на Артура. — Не боїшся, що він забуде своє місце?

Артур ледь помітно всміхнувся, і в цій посмішці було стільки впевненості, що Андрієві захотілося його вдарити. — Моє місце — там, де Вікторії потрібен захист. І сьогодні, пане Андрію, ви виглядаєте як головна загроза для її гарного настрою.

— Віко, нам треба поговорити наодинці, — Андрій зробив крок ближче, порушуючи межу приватного простору.

— У нас немає тем для розмов «наодинці», — відрізала вона. — Все, що я маю сказати, написано в позові, який твій офіс отримає завтра вранці. А зараз... ми з Артуром хотіли потанцювати.

Музика змінилася на повільний, глибокий блюз. Артур, не чекаючи відповіді, обхопив Вікторію за талію і повів у центр зали. Андрій стояв, наче прикутий до місця, спостерігаючи, як його колишня кохана кладе голову на плече іншого чоловіка. Як Артур притискає її до себе, і як вони рухаються в унісон.

Це було приниження, якого він не міг витримати. Кожен у цій залі знав про конфлікт за землю, але тепер усі бачили, що він програв не тільки бізнес-війну. Він програв жінку.

— Вона тебе знищить, сину, — пролунав голос батька поруч. Старий Касперський теж спостерігав за парою. — Вона і цей її... пес. Але знаєш, що я помітив?

— Що? — прохрипів Андрій.

— Вона занадто часто торкається свого кулона на шиї, коли бачить тебе. Вона все ще ненавидить тебе. А ненависть — це та сама пристрасть, тільки з іншим знаком. Знайди спосіб перетворити її назад у слабкість.

Андрій нічого не відповів. Він дивився на Вікторію і Артура і раптом зрозумів: йому вже байдуже на будівництво. Він хоче вирвати її з рук цього чоловіка. Він хоче знову побачити в її очах той вогонь, який колись належав тільки йому.

Він ще не знав, що вдома у Вікторії, на столі біля ліжка маленького хлопчика, стоїть рамка з фотографією, яку вона ніколи нікому не показувала. Фотографія, де вона — молода і щаслива — обіймає хлопця, який так схожий на того, хто зараз стоїть у центрі зали в смокінгу.

Але сьогодні ввечері Андрій Касперський відчував лише одне — як аромат мигдалю в залі перетворюється на запах поразки.