14 Алекс Монгомері

Коли я побачив те, як Хільда привітно  усміхнулася і навіть помахала рукою якомусь бісовому руданю,  наче раділа цій зустрічі, у мене неприємно все стиснулося всередині.

Хоча я вперто намагався переконати себе у тому, що мені байдуже, це було зовсім не так.

Очевидно, що мені це зовсім не допомогло, бо за кілька секунд я вже поспішав у їхній бік. 

Мені зовсім не подобалася ідея того, що моя, безголова і несерйозна, зведена сестра зустрічається з якимось підозрілим студентом у безлюдному місці, навіть якщо вона вперто вважає себе дорослою і самостійною.

Я підійшов саме тоді, коли вони почали розмову. Рудий представився і виглядав надто радісним, а Хільда сяяла так, ніби перед нею стояв не звичайний рудий йолоп, а щонайменше принц.

-Ти хто такий? - поцікавився я без зайвої ввічливості. - І що ти робиш поряд з моєю зведеною сестрою?

Цей телепень здригнувся і подивився на мене так, ніби я якийсь монстр, що раптово з'явився поряд з ним.

Його розгублений вигляд лише підтвердив мої підозри.  Тут щось точно було нечисто і мені це зовсім не подобалось.

Хільда так на мене зиркнула, наче хотіла проклясти.

- Алекс, що ти тут робиш? - розлючено запитала вона, спопеляючи мене поглядом.

- Слідкую, бо ти маєш дивну звичку домовлятися про зустрічі з досить підозрілими типами в безлюдних місцях, - відповів я, склавши руки на грудях і уважно оглянувши переляканого руданя.

- Алексе, у мене тут важливі справи, а ти мені заважаєш, - промовила моя зведена сестра, метаючи поглядом в мене блискавки.

Рудий нарешті зібрався з духом і представився. Виявилося, що його звали  Генрі. Цей йолоп вирішив придбати у Хільди зілля удачі 

Йому явно було некомфортно стояти між нами, і я навіть трохи його пожалів.

- Ти прийшов сюди за зіллям? - уточнив я, дивлячись прямо на нього.

Він кивнув, і я перевів погляд на Хільду. Отже, зілля. Гроші. Чергова таємна оборудка, про яку мені, звісно, не повідомили.

Мене це водночас дратувало і дивним чином заспокоювало. Принаймні причина зустрічі була зрозумілою. Головне, що це було не побачення.

- Гаразд, тоді я просто залишуся поруч. Для безпеки, - промовив я, видихнувши з полегшенням.

- Моєї чи його? - єхидно поцікавилася Хільда.

- Для загальної, - відповів я, не приховуючи усмішки.

Я залишився стояти біля старого дуба, уважно спостерігаючи за кожним рухом Генрі. 

Цей бісів бовдур жахливо мене дратував, бо знаходився надто близько від моєї зведеної біди і занадто багато їй посміхався.

Навіть якщо це була всього лише угода, я не збирався залишати Хільду без нагляду.

Хільда могла сердитися на мене і психувати скільки завгодно, але я все одно не дозволив би будь-кому так просто влізти в її життя.