Прихід у реальність. EP2

Розділ 9. Клініка Роберта.

-Доброго раночку, наш найцікавіший пацієнте, - хтось радісно сказав це.

-Де я?! Я маю бути у себе вдома! Стривайте... Хто ви ще Такі?! Чому ви тримаєте мене тут! Відпустіть мене звідси, негайно! — від безнадії та страху кричав я. Навіть сіпнутись не міг, я зв’язаний!

-Мені казали, що у вас МОЖУТЬ бути провали у пам’яті, думаю це тимчасово, - продовжив це покидьок так спокійно. — Не бійтеся, ми скоро вас розв’яжемо, просто будьте спокійнішим.

Все ще намагаючись вирватись, я вимагав від нього.

-Хто ти?! Я потребую відповідей негайно!

-Я всього лиш інтерн. Попросили вас розбудити і все.

Він почав трохи нервово гортати якийсь нотатник у його руках.

-А! Ось... Вітаю у психоневрологічній клініці д-ра Роберта! Всі відповіді вам буде надано через кілька хвилин.

У палату увійшли ще кілька людей. Вони наблизились до мене, вколовши щось.

-Ще раз вітаємо вас! Вибачте за незручності, інтерни, що з них візьмеш. Ви зараз перебуваєте у психоневрологічному комплексі „Клініка доктора Роберта“, я ваш головний лікар — Роберт Абмундсен, - якось жваво говорив він.

„Роберт? Десь я вже чув це ім’я та й обличчя якесь знайоме. Стій, ні, не може бути! Це ж той товстуватий тип з вечірки!“ — подумав я.

-Ви знаходитесь тут з тижнів зо два, - на його обличчі проступила легка нещирість. — Ми не хочемо вам нашкодити і не бажаємо вам зла. Сподіваюсь ваше перебування тут буде приємним. Ледь не забув, краще поводитесь — більше вольностей. За кілька хвилин ми вас розв’яжемо.

Він пішов. „Чорт! Пішов, навіть нормально не пояснивши нічого“ — розлютився я.

Увійшли кілька людей, розв’язавши мене.

„Нарешті“ — подумав я промацуючи зап’ястя.

-Слідуйте за нами, - холодним голосом сказав один з них.

Ми вийшли на ґанок. Там, химерно посміхаючись, стояв Роберт.

-Можете йти, - сказав він санітарам. — А щодо тебе, прошу вибачення за таку прикрість. Ми мали б тобі пояснити все відразу, просто були не готові.

Я ошелешено дивився на нього: „І для цього треба було половину всього персоналу підключати?!“ — подумав я.

-Що Ви на мене так дивитеся? Все ж Ви вели агресивно, а наші лікарі не були готові до цього, - продовжив покидьок, наче прочитавши мої думки. — А щодо того, де ми зараз знаходимось — це ґанок нашого, так би мовити, оздоровчого комплексу. Ой! Вам, мабуть, не дуже зручно ось так от стояти, присаджуйтесь.

Він вказав на пофарбований залізний стілець, біля якого був такий же столик. Я, не маючи жодного іншого вибору, присів. Боб сів навпроти.

-А де ми... — не встиг я договорити, як він мене перебив.

-Вас напевно турбує де ми знаходимось, - Роберт зробив дивний жест пальцями, - і чому тут не має ані паркану, ані огорожі. Все просто, неподалік звідси знаходиться обрив, також тут десь кілометрів 100 доволі густого лісу, тож багато, хто втікає, невдовзі повертаються.

Принесли заварник з гарячим чорним чаєм. Роберт на момент відволікся від своєї розповіді.

-Не бажаєте чаю? — запитав він.

-Так, давайте, - тихо відповів я. — Але ж я не маю тут бути, бачите, я здоровий! А ще... Як я тут взагалі опинився?!

Наливши чай він відповів.

-Всі мені так кажуть „я не маю тут бути“, - зітхнув Роберт, - але по-перше, ніхто ще не виходив, не пройшовши лікування, а по-друге, якщо Ви вже тут, то на це були вже якісь причини. На приклад — Ви, якби сусіди не почули би, що у Вас вдома відбувалось, можливо не сиділи б Ви тут. Спочатку Вас передали до поліції, експертиза постановила, що Ви маєте бути передані сюди. Як думаєте, чому? Звичайних людей сюди не відправляють, походіть по корпусу й порозмовляйте з вашими сусідами.

-Стоп! Що зі мною сталось тоді? — з цікавості і здивування спитав я.

-Дай-но згадати... здається, у відділку сказали про самогубство чи щось схоже на це, згодом, тут ще й виявилось, що у Вас шизофренія.

-Неможливо... — прошептав я тихо

-Можливо, можливо, особливо після того, що Ви говорили нам, якби не перевірка, ми майже повірили, що Ви здорова людина.

Роберт трохи відпив вже майже холодного чаю.

-Однак, добре, що Ви потрапили сюди у місце, де Вам допоможуть.

„Чому він постійно каже „Ми“ замість „Я“? Це ж якась дивина“ — подумав я.

-А тепер, ходімо, я проведу вас у вашу палату.

Ми пішли. Невдовзі зайшли у доволі пусту кімнату, де на дверях було написано „пацієнт 112 Білл Конагер“.

-Ну, знову вітаю у твоєму новому домі, - сказав Роберт, швидко пішовши.

„Здається, що тут можна здохнути з нудьги“ — подумав я.

Я приліг спати.