Прихід у реальність.

Розділ 7. (Нена)Звана вечеря.

8 днів потому. Надвечір

Знову проходжу через той парк. Десь вдалині знову сидить та фігура, ніби знущається наді мною! Що вона тут взагалі забула?!

Як не як, але Генрі покликав у гості. Чому його квартира знаходиться прямо за цим парком?

Йдучи, я так задумався, що не помітив, як зіткнувся з якоюсь пані.

-Вибачте.

-Дивіться за тінню перед себе! — сказала вона невдоволено

-Що?

-Обачніше ходіть! (Пропрацюй діалог краще)

„Дивно, мені здалось, що вона сказала ще щось, - подумав я, швидко виходячи зі скверу. — Ось їхній будинок скоро з’явиться“.

Ще кілька кроків і туманних роздумів я дістався дому Генрі, ну, і звісно двері зачинені: „Зачекаю, поки хтось не зайде“. Ага, почекаю, чекав хвилину, дві, три, п’ять... І от нарешті якийсь чоловік відчинив двері. Чкурнувши, поки двері не зачинились, я ледь втримав, щоб не зачинились.

„Так, який там номер квартири був?“, - згадував, поки підіймався.

-Сто сорок друга, - відлунням звідкись пройшов чийсь голос.

-Дякую, - не помітивши спочатку дивини, відповів я.

„Стій, а хто мені відповів? - я обернувся. - Нікого, і той чоловік не знав куди я йшов, дивно.“, - дуже стривожено, дійшов до квартири Генрі.

Постукую у двері, клацнув замок.

-О! Привіт, - радісно привітався він.

-Привіт.

-Як ти?, - спитав Генрі, пропускаючи в квартиру.

-Та, нормально, - сказав я, знімаючи взуття. — Сам як?

-Потихеньку.

Ми пішли на кухню, де сиділа Лі.

-Привіт, - привітався я з нею.

-Привітик.

-Чув, наші висадились на Місяць, - втрутився у розмову Генрі.

-Ні, а що вони справді це зробили?

-Ще пак! Це ж крутили усюди!

-Круто, а коли?

-Щось біля тижня тому, - сказала Лі.

-Генрі, а пам’ятаєш Едді?

Лі не слухаючи подальшої розмови пішла готувати вечерю.

-Якого ще Едді?

-Ну, він ще зі мною жив, коли ми були у коледжі.

-Мені здається, але ти жив сам, — заперечив він.

-Скоріше, тобі здається, бо я чітко пам’ятаю, як я з ним жили, - не показуючи, почав сумніватись.

-Що ж... Так чого ти про нього почав говорити?

-У нього під будинком обвалилась земля, тож він поки живе у мене.

-А де його будинок був розташований?

-Точно не знаю.

Тут до нас обернулась Лі, та я здригнувся, побачивши у неї ті криваво-червоні очиська, ще й заразна темнота розповзлась по обличчю.

-Що таке? — спитала вона.

Та кліпнувши кілька разів, це все зникло.

-Та вже нічого, - відповів я, але серце калатало що дурне.

-Точно? Ти виглядаєш дуже нервово, - додав Генрі.

-Так, точно.

-Так, що я хотіла? Точно! Дістаньте тарілки.

-А чому ти не можеш цього зробити? — сказав друг, зробивши такі бридко-милі очі.

-Тому що, якщо я хоч на мить відвернусь від карбонари — вона згорить, - так само, сюсюкаючись, відповіла Лі.

-Добре, - пробурмотів він під себе, встаючи з-за столу.

Що ж, паста була розкладена по тарілкам і вже лежала на столі. Ми почали їсти. Наче? Важко думати коли за крок до... А в принципі не важливо.

Згодом, хтось згадав, що у них є фотоальбом.

-О! Він же з наших років навчання! — Сказав Генрі, розгорнувши світлинницю. — Ось, ми — випускники, тут є ти і я.

-Здається ще зліва був Едді.

Він придивився, не побачивши нікого.

-Нема тут його.

-Ну, значить не захотів фотографуватись.

Генрі почав чогось активно гортати сторінки.

-Так, є!

-Що?

-Ну, дивись, ми ж чогось робили фотографії наших кімнат.

-І... — все ще не розумів я.

-Так подивись на світлини своєї, ти ж казав, що жив не сам, але тут тільки одне ліжко на усіх фото.

Кілька хвилин абсолютної тиші.

А потім...

Я прокидаюсь.

Ні...

Ні-ні-ні...

Я ПРОКИДАЮСЬ.