Коли все пішло не так. EP2

Розділ 5. Нові знайомства.

Кілька днів потому.

Сидів знову я у підвалі, розгадуючи її записи, але так сталось, що засидівся аж до пізнього часу, а тоді мені треба було йти до Генрі. Він казав, що влаштує вечірку.

І ось я у нього вдома.

-Привіт!

-Привіт. Я хочу вибачитися за той раз... Не знаю, що на мене найшло, - сказав Генрі

-Ну, добре, вибачаю, - відповів я, забувши про той конфлікт.

-Ой, ти ж у коридорі стоїш, проходь.

І він махнув рукою, вказавши на прохід.

Увійшовши, я побачив ще кілька не дуже знайомих мені людей. Генрі із завзятістю взяв мене за плече і вказав на дівчину, яка розмовляла з якимось товстуватим чоловіком.

-Ось вона, - трохи з шепотом мовив він, наблизившись до мого вуха.

-Де?

-Та ось!, - ледь не повернувши мою голову, сказав Генрі.

-А! Ось!

-Та не кричи ти так!

-Добре, добре, - з ноткою смутку і втомленості відмахнувся я.

-Що ти? Що з тобою? Якийсь ти втомлений.

-Може просто забагато працював. Ну... знаєш, це все нелегко, та ще й той підвал...

На хвильку мені здалось, що Генрі глянув на мене, як на якогось чужака. Зрештою він, поплескавши мене по плечу, сказав.

-Ходімо, до всіх інших, якраз познайомишся.

Поки він досить жваво пішов до компанії, я втомлено поплентався, сівши на диван.

Там я щось трохи розплився й почав провалюватись у сон, але тут несподівано для всіх Генрі попросив тиші.

-Гей! Можна, будь ласка, тиші, у нас новий гість, - всі замовкли, - дайте йому хоч трошки про себе розказати.

„Ой, ну чого ти САМЕ зараз вирішив оголосити про мою присутність тут? — з докором подумав я. — Тож... потрібно якось викрутитись...“, - піднявся з дивану і мовив.

-Що ж... Е-е-е... з чого почати? Мене Біллом звати, працюю на досить нудній роботі, - сором’язливо сказав я, і тут вигукнув Генрі.

-Та не соромся ж, усі свої!

-Ну, добре! — відповів я, трохи набравшись впевненості, - я як би це сказати... втратив того, кого любив понад усе.

Після цієї фрази відразу ж, з почервонілим від сорому обличчям, сів на диван. Запанувала тиша. Через кілька секунд, які здавались цілою вічністю, той чоловік, що розмовляв з новою коханкою Генрі сказав.

-Дякую, що поділився найзаповітнішим.

-Так дякую, - додав і сам друг. — Давайте тоді вип’ємо за тих кого любимо найбільше.

Після чарки-другої я дізнався по ближче. Того пухлого звуть Боб (вочевидь повне ім’я Роберт), дівчину — Люсі (Інколи кличуть Лі або Люсія), працює офіціантом, біля мене сидів Метью, він недавно влаштувався у поштове відділення, поки що на пів ставки, також була Карен - дружина Метью. Господи! Після всіх цих розгадувань став як якийсь детектив, треба трохи перепочити тобі.

Підсівши ближче до Лі, запитав.

-То... як тобі Генрі? — відразу ж зніяковів я.

-А що? — не розчула вона

-Кажу, як тобі Генрі? — повторив гучніше. — Ну... Себто як ви з ним познайомились.

-А-а-а-а! Розказати тобі як ми познайомились. Отже слухай... — далі вона мені розповіла неймовірну історію їхнього знайомства. Вона (історія) була настільки довга, що тут її не переповідатиму, та й я не дуже запам’ятав якщо чесно. — Ось так нас звела доля.

-Що? — перепитав, бо не чув останніх слів

-Ось так нас звела доля, - роздратовано повторила Лі.

Далі ми щось посиділи поговорили... Та кого обманюю, той вечір неначе був у тумані, майже нічого не запам’ятав...

Отже, прокидаюсь, голова болить й тіло з нею, руки наче зі сталі, а в очах попіл, який не змити. „Це не моя квартира, тим більше, що я на дивані“, - подумав я. З якоїсь з кімнат долинув приглушений голос.

-Ану сходи-но подивись, як він там.

„Це точно не моя квартира, — утвердилось в моїй голові. — у мене так давно не було гостів...“, - До мене підійшов Генрі і жваво почав.

-Добрий ранок, соня! Вчора ти заснув у нас. Знаючи, як тобі все ще болить після того, як ти втратив її, ми вирішили вже не будити тебе, щоб ти відпочив. Ходімо на кухню, хоч вип’єш кави.

Я був трохи шокований його добротою, але все ж пішов з ним. Важко сівши за невеличкий кухонний столик й млосно потягуючись, спитав у друга.

-То... як усе пройшло?

-Нормально, - сказав він ніби приховуючи щось

-Точно?

- Точно, - додав друг впевнено.

З кавоварки полилась кипляча кава. Лі з Генрі миттю рушили до плити, трохи сперечаючись про те, хто ж наллє усім напій.

Вони розсілися, роздаючи ну дуже гарячу каву.

-То... Як вам погода останніми дням?, - сказав я це, аби лиш перервати раптову тишу.

-Та, наче норм...

-Дуже спекотно!, - перебила Люсі мого товариша.

-Генрі, а ти що хотів сказати?

-А, та... Наче нормально.

Посидівши ще трохи й випивши ту каву, я вирішив піти.

-Слухайте, я ж бачу, що вас трохи затримую чи що. То... Може я вже піду.

-Та нє, все нормально, - відказав товариш. — Можеш залишитись ще трохи.

-Ні, все-таки піду.

Підвівшись зі столу, я попростував до вхідних дверей, попрощавшись з ними.