Недавні події. EP2

Розділ 2 „иман з амен ешьліб ежв їЇ“

ЗА ПІВРОКУ ДО ПРОГУЛЯНКИ У ПАРКУ

Кімната. Там було небагато речей тільки ліжко, тумба, картина, стільчик й канатоподібна мотузка, прив’язана до стелі і складена у вигляді петлі... Також у тій кімнаті була дівчина, але це єдине, що не вдалося зберегти до наших днів.

„Не можу повірити, що зайшла так далеко, залишився лиш один крок... - Сказала вона, захлинаючись сльозами, - думаю, він навіть і не помітить мою загибель“, - дівчина підійшла до стільчика, просунувши голову у петлю.

І от стільчик падає з-під ніг та й залишаються її тихі скрипіння і шипіння. За кілька секунд все починає темніти перед очима,але водночас все тіло розслабилось, ніби вже зрозуміло, що йому недовго залишилось...

3 години потому...

Я стукаю їй у двері в надії, що вона відкриє, та невдовзі виявляється, що двері зовсім не зачинені. Відчинивши прохід, побачив, що там лежав листок. „Мабуть його знесло сюди вітром чи що?“, - подумав тоді так, піднімаючи його з підлоги. Читаю, а там: „Сподіваюсь, що ніхто не прочитає цю невеличку записку, але все ж, якщо її знайшли, то я хотіла б щось вам розказати:

1.Мене більше немає в живих.

2.Я прошу вибачення за все погане, що вам зробила, - Тут я перервався від читання на думку „Цього не може бути“ і продовжив читати, - і в цьому немає вашої вини (мабуть).

Ох, як же я втомилась від цього всього! І тільки одна людина, що змушувала мене залишатись у цьому важкому світі і це Білл. Він був моєю останньою опорою. Якби ж він тільки б прийшов! Можли“

„Ні... вона не могла, цього не може бути!“, - пролунало у моїй голові, кинувши квіти і кільце, я пішов шукати її по квартирі. Знайшов дівчину у спальні, вона висіла прямо на вході. „Треба буде всіх сповістити про її смерть. - Подумав я. - А вчора був мій день народження, на якому вона подарувала мені прекрасний портсигар, але тепер він мені постійно нагадуватиме її…“ - трохи посидівши на ліжку, обдумуючи все, що сталось. Далі, пішовши на кухню, подзвонив другові.

„Так, здається його номер був 264-473-8624“, - пішли гудки. Пройшло кілька хвилин і він нарешті взяв слухавку.

-Ало.

-Ало.

-Як ти?, - сказав я трохи з сумом і розпачем.

-Та нормально, а я щось чую, що твій вічний позитив кудись зник. Що сталось?

-Та... Тут така ситуація... Вона… померла.

-Стій! Як це взагалі сталось? Та ти жартуєш!

-Якби ж то...

-Серйозно?, - не повірив він.

-Приїжджай і все розповім.

-Добре, за кілька хвилин буду.

Півгодини потому...

Почувши стукіт у двері, я відчинив, побачивши за ними свого товариша.

-О, привіт! Чого так довго?

-Та… знаєш, затримали на роботі. То... що у тебе там?

-Піди у спальню і сам подивись.

Зайшовши у спальню Генрі очманів.

-Тож... Ти був настільки серйозним… - посмутнівши, сказав друг. - Знаєш, мене є номер одного детектива. Кажуть, він може допомогти.

-На кухні є телефон, тож можеш йому подзвонити. (Продумай момент)

-Добре.

-Тільки перед тим як подзвониш можна я розкажу, що я думаю.

-Валяй.

-Перш за все я відчуваю свою вину, що не догледів за нею, не допоміг їй...

-Але ж ти не винен!, - перебив мене Генрі

-Знаю, але ж є якесь відчуття. Також, це все, я думаю, якось дивно. Просто ні з того ні з сього просто повісилась та ще й на річницю...

-На яку ще річницю?

-Наших стосунків.

-А чому ти про неї мені не розказував?

-Взагалі-то казав, просто ти забув.

-Ну... мабуть. Отже дзвонимо детективу.

Після цих слів Генрі засунув руку в потайну кишеню свого пальта, діставши невеличкий буклет-рекламу. „Втомлені від різних таємниць і загадок? Дратує імпотенція поліції? Не знаєте що робити? Тоді ВИ на правильному шляху. Дзвоніть нам 635-936-2548.

Хочете до нас влаштуватись? Дзвоніть 635-431-0243. Детективна агенція Валентина чекає на вас“

Подзвонивши туди, відповів стомлений і злегка грубий голос.

-Детективна агенція м-р Валентайна, що трапилось?

-Дівчина повісилась при загадкових обставинах.

-Назвіть адресу.

-Gity 17, Gordon Freeman str., будинок 3

-Чекайте. Детектив під’їде за кілька хвилин.

-То... Може поки ми чекаємо хоча б чаю поп'ємо.

-Давай.

Пройшло десь 15 хвилин.

Стукіт у двері.

-Нарешті хтось таки прийшов, - перервавши розмову сказав я.

За відкритими дверима стояв постарший чоловік із втомленим виглядом, одягнений він у затасканий коричневий костюм з таким ж капелюхом-казанком.

-Доброго дня, - сказав він на диво жваво.

-Доброго.

-Тож, показуйте що там у вас.

-Звичайно, проходьте.

І ми пішли у спальню.

-Що ж... Класичне самогубство, нічого складного, тільки тре’ пошукати буде передсмертну записку.

-Власне у мене передсмертна записка є, - трохи сором’язливо сказав я.

-Ну? Показуй.

Опустивши руку у кишеню і трохи навіть нервово почавши шукати той клаптик паперу, все ж я віддав його Валентайну і він нашвидкуруч прочитав її.

-Що ж... З записки майже нічого й не зрозуміло, але вона може бути зачіпкою до чогось більшого. Все ж таки треба щось ще пошукати, але поки все ж таки я склоняюсь до звичного самогубства.

-А що якщо її змусили це зробити?, - хотів я заперечити .

-Ми це не дізнаємось поки не буде ще якихось зачіпок. Ти ось прямо зараз їх бачиш? Ні? То от і не лізь поперед батька в пекло, - спалахнув м-р Валентайн, - Але поки ми не знайдемо передсмертну ще якісь зачіпки, що вже я казав й до цього.