Недавні події

Місто. Шістдесяті-сімдесяті роки. Всі кудись ідуть, метушаться, тільки один чоловік спокійно стоїть.

Розділ 1. Єдиний вихідний

Вже стою тут кілька годин, наче чекаю чогось. Сьогодні такий хороший день.

Трохи зголоднів, піду до найближчої забігайлівки, там і перекушу.

-Доброго дня, - привітався я усміхнено.

-Доброго! Що будете замовляти?, - наче трохи втомлено відповів мені кухар-продавець.

-Мені, будь ласка, хот-дог і чашку кави.

-З вас десять доларів і п’ять хвилин вашого часу.

Через п’ять хвилин очікування мені принесли куплений мною перекус. Я, поївши, пішов прогулюватись підвечірнім парком, який тихенько засинав на хвилях невгамовного міста.

Десь там долинали звуки саксофону. “Схоже знову хтось випробовує свої музичні навички” - подумав я. Невдовзі до мене підійшов мій приятель і мовив до мене.

-Привіт.

-Привіт.

-Ти би знав що недавно трапилось, - з нетерпінням сказав він.

-Ну і що ж сталось?

-Я йду на побачення!

-На побачення? Коли ти встиг зі своєю роботою?, - здивувався тоді я.

-От якраз на роботі я знайшов ту дівчину, яку шукав. Одного дня прийшла до мене у відділ і я запропонував піти на побачення, - здається трохи прибріхував Генрі.

-І, вона погодилась?

-Ще пак! То якраз з нею зустрічаюсь.

-Ну тоді удачі тобі, - порадів за нього я попрощавшись.

-Удачі, - сказав він і пішов.

Почало темніти. Парк залився приємним теплим світом вуличних ліхтарів. Люди почали розходитись, ставало якось порожньо тут. Я дістав з прихованої кишені портсигар, у ньому ліворуч лишилось 3 сигарети, також було дзеркальце, щоб можна було погледіти на себе. Все ж він дуже мені нагадував про неї. На жаль, її так і не вдалось врятувати. Вона була для мене промінчиком сонця у цьому сірому світі, але зараз він згас, зник назавжди і все, що від неї залишилось так, це цей… Портисар, подарований напередодні смерті...

Дістав стареньку бензинову запальничку і закурив. І тут я розслабився, розплився у моменті та й почав ходити парком. Підійшовши до саксофоніста, кинув четвертак, згодом навіть його духу тут не було. Обійшовши тихий і спокійний вечірній парк, пішов у перевулок, який був повною протилежністю цьому парку. Він був холодний, чужий та дивний, наче тут зупинився час, не залишивши жодної живої душі...

Ба навіть запах цього місця був якимось відлюдькуватим, неживим. Але й водночас це місце мені нагадує її.

Дивно... Настільки дивно, що невдовзі я пішов звідти у парк, та там також було так само, бо люди вже давно порозходились, наче ця тиха й мертва зараза поширилась...

Тож я пішов додому. Вже там я втомлено впав на ліжко і невдовзі впав у сон.