2 Розділ

Я повернулась додому, як завжди.
Не одразу.
Не могла. Було якось... недозволено просто сісти в потяг і повернутись у звичне життя, ніби нічого не сталося. Ніби цей день — такий самий, як усі інші. А він не такий. Ніколи не був.

Я блукала містом ще годину.
Обходила знайомі вулиці, вдивлялась у вікна, зазирала в обличчя перехожих, ніби шукала сліди нас. Нас тих, якими ми були кілька годин тому. Нас, що сиділи на даху, їли морозиво, тримали в руках тишу й записки.

Я не хотіла розчинити це занадто швидко.
Хотіла ще трохи потримати. Ще трохи бути поруч із тим, що щойно відбулося. Бо знала: щойно поїду — залишиться порожнеча. І жодне фото, жодна згадка, жодне «може, наступного року» — її не заповнять.

Я зайшла до кав’ярні.
Тієї самої, де ми ніколи не були разом. Можливо, тому я й обрала її — там не боліло. Там нас не було.

Було людно. Голосно.
Кухарі кричали щось один одному на кухні, музика била в скроні, за сусіднім столом дівчина сміялась занадто гучно.
Це місце не дозволяло думати. І водночас не дозволяло плакати.

І це було ідеально.

Я взяла щось кавове й гірке — не тому, що хотілося, а тому що гіркота хоч трохи зливалася з тим, що я відчувала всередині.
Я сіла в кутку, ближче до вікна, де падає сонце, де все виглядає трохи вигаданим, мов у кіно.
Притулилась до скла.
І просто…
була.

Без думок. Без планів. Без емоцій.
Як статуя. Як листок, що завис у повітрі між падінням і землею.

Якщо б хтось питав, де я була, — я б сказала: в місті дитинства.
Хоча це не зовсім так.

Я не народилась тут. Не виросла. Але саме тут я щоразу починаю заново.

Якби хтось питав, навіщо я туди їжджу, — я б збрехала.
Сказала б: у справах. Або до знайомих. Або на день народження колишньої одногрупниці, якої вже давно не існує в моєму житті.

Бо правда занадто проста. І водночас — нестерпна.

Я приїжджаю в місто, де є шанс його побачити. Один-єдиний шанс. Раз на рік.
І щороку — знову й знову — він приходить.

Без листів. Без домовленостей. Без обіцянок.

Просто приходить.
І я стою.
І ми мовчимо.
І ми говоримо.
І ми розпадаємось на очах одне в одного, прикидаючись цілими.

А потім він іде.

А я залишаюсь.

Не просто на пероні.
Я залишаюсь у собі. Замкнена. Стиснута. Наполовину наповнена ним — і наполовину спустошена тим, що цього завжди мало.

І знову починаю жити з нуля.

Ніби всі мої дні до наступного червня — це реабілітація після зустрічі.

Ніби все моє життя — міжрядковий режим очікування.

Я завжди думала, що звикну.

Звикну повертатись з цього міста трохи мертвішою, ніж була до того.
Що ті кілька годин із ним щороку — це доза, після якої можна функціонувати. Наче вколоти ліки — і триматися ще рік.
Я думала: ну, болить — але ж не вперше. Я ж вже переживала це. Значить, знову зможу.

Звикну до запаху його парфумів, що чіпляється до мого шарфа, ніби просить: не стирай.
До того, як він часом ковтає слова, але я все одно знаю, що він хотів сказати.
До того, як дивиться — довго, з паузою перед поглядом.
До того, як його голос ще кілька днів звучить у голові — не фразами, а ритмом. Тембром. Тишею між словами.

Я справді думала: звикну.

Але ні.

Я не звикаю.
Я просто вчуся носити це в собі.

Обережно.
Акуратно.
Як крихкий келих, повний гарячої води.
Як щось, що завжди хоче перекинутись — але ти не можеш дозволити собі розлитись.

Бо якщо розіб’ється — поріжусь.
Глибоко. Безшумно. Без шансів на швидке загоєння.
Бо в кожному уламку — буде він.
І як тоді дихати?

Хто тоді мене складе докупи?

Хто взагалі знає, якою я була до нього?

Може, я вже давно — лише та версія себе, яка щороку повертається на вокзал.

— Ти ще думаєш про нього? — питає подруга за кавою. Її голос буденний, навіть м’який, але я все одно ловлю в ньому нотку настороженості, ніби вона давно хотіла поставити це питання, але не була певна, що має на це право. Я знизу поглядаю на неї. Вона не знає. Ніхто не знає. Я ніколи не говорю про нього на повну. Це не той тип кохання, про який розповідають подругам у ванній із келихом вина. Не той, про який кричать у соціальних мережах чи обговорюють у чатах. Це щось інше. Інтимніше. Болючіше. Те, що живе під шкірою. Те, що не вписується в «зустрілись — покохали — розійшлись».

Це те, що тримають усередині, як оберіг. Або як отруту. Залежно від дня. Бо іноді воно гріє, наче спогад про вогонь. А іноді — палить усе, що я намагалась виростити у собі після нього.

— Не зовсім, — кажу. І це правда. Бо я думаю не лише про нього. Я думаю про нас. Про те, що ми ніколи не були разом — але щоразу трохи були. Як люди, що не вміють будувати будинок, але кожного року знову приїздять на ту саму ділянку, кладуть один камінь і зникають до наступної весни. Ми завжди залишались на півкроку до справжнього. І, можливо, саме тому пам’ятаю кожну мить так чітко — бо їх було мало, і вони всі світяться.

Подруга нахиляє голову, вдивляється в мої очі, ніби хоче розібрати мене на деталі. Але я усміхаюсь. Тонко. Навчено. Так, як усміхаються ті, хто зібрав себе заново, але не хоче, щоб хтось доторкнувся до швів.

— Я просто іноді думаю, що ми могли б… — починає вона.

— Не могли, — перебиваю лагідно, але твердо. — Ми ніколи не мали шансу. Бо ми ніколи не були в правильному часі. І ніколи не наважились змінити це.

Вона мовчить. А я роблю ковток кави — гарячої, гіркої, саме такої, як те, що між мною і ним. Не для щоденного вжитку. Але іноді — необхідної, щоб згадати, що я ще відчуваю.

Мені сниться перон. Часто. Ніколи не знаю, як туди потрапляю, просто одразу — я вже там. Стою сама, в руках нічого, тільки серце стукає швидше, ніж зазвичай. Навколо — розмиті силуети, чиєсь взуття, чиясь сумка, голоси, яких я не розрізняю. Я чекаю. Не знаю, скільки хвилин, скільки годин. Поїзд під’їжджає, гальмує з тим знайомим металевим скреготом, що завжди трохи лоскоче зуби. Двері відкриваються. І звідти виходить хлопець.