Ми зіткані із зоряного пилу

Я досі пам’ятаю, як у далекому 2034 році гвинтокрилий літальний апарат «Драгонфлай» приземлився на Титан. Він мав шукати там мікробне життя. Як виявилося, на дні місцевих метанових озер справді процвітають колонії одноклітинних організмів. Астробіологи давно звернули увагу, що на цьому супутнику Сатурна може існувати життя. Інтерес вчених до нього ріс, як на дріжджах. Створювалися нові наукові проекти, розроблялися складні технічні рішення. І, в результаті, туди почали надсилати не тільки розвідувальні зонди типу «Гюйгенс», а й кораблі – один за одним. Спочатку це були невеликі місії, потім, ясна річ, плани стали розширюватися, і вуаля – перше скромне поселення колоністів.

Наш корабель «Титан-48» був не першим і не останнім, з тих, хто був відправлений на цей супутник; але так сталося, що астронавти саме нашого корабля потрапили в складну ситуацію, яка призвела до краху на Титані. Ні, я нікого не звинувачую. Проблема була не в людях. Наш екіпаж – професіонали. Нас підвела техніка, щось заклинило, коли ми вже увійшли до його щільних шарів атмосфери, а вона там має товщину понад двісті миль. Погодьтеся, це дуже велика цифра. Одним словом, щось у нас спалахнуло. Ситуація вийшла з-під контролю. Ми робили все, що від нас залежало.

Не варто забувати, що атмосферний тиск ближче до поверхні Титану в півтора рази більший, ніж у Землі. До того ж зауважу, що в атмосфері цього небесного тіла дуже багато азоту (майже 95 відсотків), також там є етан і метан. Така суміш запускає процеси фотолізу, тобто деякі хімічні сполуки розкладаються та формують множинні шари вуглеводневих хмар. У таких шарах смогу неможливо щось побачити. Ми гадки не мали де ми знаходилися. Хмари наче проковтнули нас. Коротше, наш корабель нас підвів, і ми каменем падали вниз. Найсумніше було те, що станція знаходилася за дві сотні миль від місця нашого падіння. Нас було четверо астронавтів. Корабель спалахнув. Двоє загинуло. А ще двоє – я і Крюгер зуміли сісти в капсули і відірватися від судна.

Наш рідний материнський корабель «Титан-48» трагічно розбився, але ми з Крюгером благополучно спустилися на поверхню. На щастя, парашути вчасно розкрилися і дві наші капсули плавно спланували, вірніше, неквапливо плюхнулися на каміння. Добре, що ми не впали в якесь метанове море, річку або озеро. Якось не дуже приємно потрапити відразу в гущавину якихось мікробів. Загалом ми були страшенно раді тому, що залишилися живі, а ось наш корабель повністю згорів, і від нього майже нічого не залишилося. Нас – двох астронавтів, що вижили, оточували тільки піщані дюни, каміння та гірські хребти. Температура на Титані, як показували наші датчики на костюмах, була майже –274 градусів за Фаренгейтом. Одним словом, на поверхні було дуже прохолодно. Невелика сонячна пляма в блідо-помаранчевому небі ледь світилася і ховалася за хмарами. Це оманливе почуття, коли здається, що ось-ось знімеш скафандр і звичне вечірнє тепло затишно торкнеться твоєї шкіри. На жаль, така помилка могла б бути фатальною для астронавта. Сонячне проміння ледь зігрівало це небесне тіло. Втім, поки ми летіли в космосі, часто любили жартувати з друзями про те, скільки може протягнути на поверхні Титану людина без скафандра. Моя відповідь була найпохмурішою – кілька секунд; оскільки високий атмосферний тиск унеможливить дихання астронавта, до того ж, він дуже швидко втратить свідомість через відсутність кисню. Колеги ж висловлювали оптимістичніші припущення, даючи шанс бідоласі до трьох хвилин. У будь-якому випадку астронавт без спорядження – приречений в цьому холодному світі.

– Говард, допоможи мені виплутатися зі строп парашута, – кинув мені Крюгер, який примудрився, вилазячи з капсули, якимось чином в них заплутатися, немов муха в павутинні. Я допоміг йому, злегка вилаявшись. Ми дістали наші запаси з капсул і вирушили в дорогу. Ми мали пройти пішки Титаном близько двох сотень миль, до того ж у нас на плечах додатковий вантаж, що додавало проблем. Там, на станції, яка за двома кратерами, мабуть, чекають на нас. Вони ще не знають, що наш рідний «Титан-48» зазнав аварії. Навіть якщо вони надішлють якийсь дрон, щоб дізнатися, де ми, навряд чи він що-небудь побачить. Тут дуже щільна атмосфера. Через клапті густих хмар видимість жахлива.

Ми довго йшли в бік гір, перетинаючи піщані дюни. Десь недалеко виблискували на сонці метан-етанові озера. Легкий вітер створював ледве вловимі брижі на поверхні. Важкі хмари низько повисли над обрієм. Здавалося, що вони впадуть на землю і роздавлять нас. Ми продовжували йти вперед, орієнтуючись на електронний вказівник шляху. На щастя, гірські хребти та кратери не були візитною карткою Титану. Їх було відносно небагато. Поверхня була переважно рівна і подекуди кам’яниста. Однак нам треба було перетнути два кратери, два гігантські кратери, які по-справжньому вражали уяву. Один із них колоністи назвали долиною гігантів, оскільки там астронавти виявили фігури неймовірних розмірів; другий – Сой. Чому називався Сой, я не знаю, але він був дуже великий.

Ми вже пройшли кілька миль, перш ніж Крюгер попросив зробити невеликий привал. Він сів на невисокий камінь і глянув у небо. Густа піна хмар, що мчали кудись вдалину, нагадувала чимось рідну Землю. Здавалося, що ми приїхали відпочити на уїк-енд у піщано-кам’янисту пустелю Колорадо, яка розпростерлася аж до штата Арізона. Такі ж піщані пагорби, розкидані під хмарами. Захід сонця надає їм червоного відтінку. Хочеться сісти на мотоцикл і мчати кудись вдалину, назустріч холодному вітру. Думки несли мене кудись на Землю, у рідні краї. Але на Титані забуватися небезпечно. Запас кисню у нас з Крюгером був дуже обмежений, тому не можна було довго зволікати. Ми зробили невеликий привал, але треба було рухатися далі. І ми знову йшли, йшли щосили, немов це останній шлях до порятунку. По суті так воно і було. Промені сонця ледь сяяли з-за хмар, на горизонті маячили гірські рівнини. Незабаром у Крюгера чомусь почалися галюцинації. Так, так справжнісінькі галюцинації. Йому здавалося, що десь там серед помаранчевих дюн стоїть його дружина та двоє дітей, які махають йому руками та звуть до себе. Він кілька разів намагався зняти скафандр і бігти їм назустріч. Мені довелося докласти чимало зусиль, щоб зупинити це безумство і привести його до тями. Це важко визнати, але цей супутник нас потроху зводив з розуму.