Ми жили довго і щасливо

1
Я сьогодні закінчив підкоп у підвалі. Четверта ночі. У цей час мізки найкраще піддаються навіюванню: «Ми разом, ми - одне, ми - рій, кожен робить вклад, наше суспільство - дружна сім’я…» - нашіптує витатуйований за вухом радіоприймач. Усі законослухняні громадяни відпочивають, слухаючи цей шепіт. А я не сплю. Додаю гучності старому вініловому рок-н-ролу, в ритм вистукую на клавіатурі: «кіт».
Кіт? Принаймні минулого тижня я сам чув, як Леська промовила: «Якби у нас був собака…». А сьогодні, на тобі: «Ми давно хотіли кота…» Добре, що я такий завбачливий: замовив модульного кіборга.
Кілька блоків пам’яті переставлю, щоб змінити форму голови. Відрегулюю суглобові вузли, щоб хода у нього стала по-котячому м’яка і пружна.
Шкуру і силіконовий декор я не купив - надто дорого і вимагає забагато догляду. Як на мене, стрункий і функціональний металопластиковий кістяк - набагато привабливіший. Та й дітлахи обдирають все зі своїх улюбленців вже на другий - третій день: цікаво ж, що там всередині.
Єдина проблема - програмне забезпечення. ПЗ у нього було собаче, а я не програміст, щоб правити код, я звичайний біотехнік.
Пів ночі пішло на читання інструкції, друга половина - на складання і налаштування кіборга. Він слухняно сидів, підключений оптоволоконкою до мого старого компа у підвалі. Кілька сотень, якщо не бреше реклама, мініатюрних моторів тихенько сюрчали, відтворюючи найдрібніші рухи: повороти голови лап, очей, хвоста, вух - усе, що притаманне собаці. А мені потрібен кіт.
Я налив четверте горнятко кави й зайшов на сайт до виробника. Так-так, подивимось:«…гарантія не передбачає перепрошивки програми», а нова коштує…дванадцять тисяч кредитів. Мій місячний заробіток за офіційне котяче ПЗ від «Цісар»? Ні, красненько дякую.
Я запитав список піратських сайтів. Кілька «черв’яків» відразу ж, на першій секунді зашкварчали на «фаєрволі». «Нічого, потерпи, діду», - попрохав я у старенького комп’ютера. Всі мої сподівання були на те, що на той мотлох, котрий лишився мені від батечка, вже не пишуть вірусів.
Вибір у піратів був нічогенький, не те що в офіціалів: алфавітний покажчик налічував півсотні порід собак. З цим більш-менш зрозуміло. А як обрати кота? Я завантажився на знайомий сайт, пройшов авторизацію, після якої мені довелось розглядати висвітлений на екран графічний QR-код.
Я витріщався на той посічений лабіринтом ліній квадрат, аж поки не набридло, наприкінці мало не притулився до монітора правим оком. Цього досить, аби відбувся обмін з соціальним чипом - витатуйованою над бровою мікросхемою. Тепер вибрати, якої породи буде кіберкіт. Як на мене, байдуже, як називатиметься, аби лиш з дому не втікав… Я трохи погортав вкладки з котячим ПЗ, а потім здався: вибрав першу-ліпшу, поставив галочку біля «кастрований», і натиснув «завантажити».
Будинок миттєво відключив мого «пенька» від своєї мережі, потім фаєрвол подав сигнал тривоги й погас. За ним погасла й оболонка операційної системи. Застаріла, двадцятирічної давності ОС «Цісар 2203» вилетіла в трубу, лишивши по собі чорний екран із командним рядком, котрий миготів латиницею. Зовнішня атака: знайшовся-таки вірус для моєї чортопхайки, та ще й такий, що обійшов безплатну версію антивірусного обладнання. Я смикнувся, щоб зробити жорсткий рестарт, але згадав про підключеного кіборга. Той сидів нерухомо, ніби неживий, тільки зіниці підсвічувались рожевим - програма оновлювалась.
За дві години прокинуться мої ірокези. У мене нема часу на відкат і новий запуск протоколу перепрограмування. Фахівець на сучаснішому компі впорався б швидко. Але не я з моїм «корчем»: двадцять хвилин тільки на завантаження оболонки піде, а скільки займе перевірка жорсткого диска через некоректний перезапуск - подумати тоскно.
Рожеві зіниці кіборга свідчили про те, що прошивка офіційної собачої програми котячою «піраткою» йде як належно. Я приліг на проламаний диван в кутку майстерні, подрімати тим часом хоч годинку-дві.
Мене розбудив дитячий галас. Я піднявся на кухню у супроводі кота. Сімейство вже прокинулось. Дружина літала по магазинах. Вона якраз купляла мої улюблені синтетичні овочі зі знижкою.
- Доброго ранку, ірокези.
- Хайя!
Діти кинулись до кіберкота: «Ти будеш Білий Бізон! Полювання на Бізона!» Той відреагував як будь-який нормальний кіт: втік з кухні. Леся і Вітя з улюлюканням вискочили за ним. Вже понад тиждень вони грають в індіанських розвідників. Кожен вечір перед сном дружина заганяє їх до ванни й відтирає з їхніх облич індіанський грим із кольорових олівців. На ранок розвідники встромляють в гребені паперове орлине пір’я, поновлюють бойовий розпис, і «Хайя!» - тримайтеся всі.
Вони не живляться - добувають їжу. Вони не йдуть на прогулянку - ступають на стежку війни. Вони не відгукуються, коли їх кличуть - підкрадаються зі спини. По будинку ходять навшпиньки, а коли я приходжу з роботи та гукаю: «Люба, діти, я вдома!» - індіанські розвідники стрибають в мої обійми з такими несамовитими криками: «Хайя! Блідолиций!» - що я відразу здаюся у полон.
- Годі розносити кухню! Геть, разом з котом! – гукнув я вслід.
- Паша, я замовила псевдоовочів на салат. Заправлю дієтичним нафтонезом - він корисніший.
- Чудово. Люблю тебе.
Люба підставила мені щоку для поцілунку. Я цмокнув в те місце, де тактильні датчики підсвічують шкіру. Сигнал від них понесло в ефір, зареєструвало, проаналізувало, потім повернуло електричний імпульс ніжності на грішну Землю, змусивши вкритись сиротами шкіру на тонкій шиї коханої. Ото ж таке: без «Цісаря» - і дружину не поцьомаєш.
Будинок запитав авторизацію, щоб зварити каву, як я люблю. Я підставив сітківку під сканер. Щойно відбулось зчитування, праву скроню опекло, ніби до неї приклали розпечену до червоного монету. Я вхопив зі столу склянку з недопитим соком і вихлюпнув її собі на голову. Біль локалізувався у пульсацію в місці, де знаходилось татуювання з соціальним чипом.
Освітлення на кухні змінилось на аварійно-червоний колір. Зникло гудіння побутового обладнання. Муркотіння будинку, звичне, як бурчання власного шлунку, стало тишею. Мене на кілька частих вдихів огорнула холодна трясовина паніки. Я подумав, що ми зараз у мертвих стінах, наче паразити у тілі вбитого велета.
Таке вже було, коли місто атакували DoS-терористи. Тоді припинили соціальне забезпечення аж на дві доби. Поки служби корпорації наводили лад, сервери відключили, а будинки роз’єднали між собою. Ми цілу добу жили без нагляду, наче дикуни: дружина вручну керувала кухонним обладнанням, а я зварив каву і насмажив справжніх надрукованих на 3D-принтері м’ясних стейків. На смак було огидно, зате дуже романтично.
А ввечері, коли діти поснули, ми з Любою втекли. У мене в офісі - чудовий диван, на ньому ми спробували чистий секс. Без емоційних підсилювачів, котрі забезпечуються соцчіпами. Я був наче первісний мисливець, наполовину звір, а вона - моя самка… Від спогадів я заспокоївся.
Щоб я не сумнівався, чи потрапив у халепу, чи ні, на сітківці лівого ока червоними літерами світилось: «Зверніться до сервісної служби корпорації». Цей напис зникав, якщо замружитись, тож я пошпортався в ящиках і зробив наліпку хрестиком з ізоляційної стрічки.
Таке буває, якщо раптом вигорить соціальний чип. У обов’язкового для всіх програмного забезпечення від «Цісар» лиш одна серйозна перевага: за нього не треба платити. Доведеться їхати в офіс. Там друзяка-програміст на прізвисько Павук зробить наладку. При потребі Кат, штатний хірург, проведе безплатну заміну. Ну, і голову заодно перевірять, бо у чипів нейронне підключення.
Дружина стоїть спиною до мене, здається, нічого не помічаючи.
- Люба, хочеш, я зроблю кави, так як минулого разу?
- Я замовила псевдоовочів на салат. За-пра-в-в-лю ді-є-ти… - Любина вимова сповільнилась під кінець фрази. Вона затнулась кілька раз, ніби у неї судоми, а потім почала спочатку: «Я з-з-за …»
Потім ще раз знов і знов. Синтетики здатні страждати.
Симулякр-копія жінки виструнчилась біля стільниці. Погляд спрямований вгору, пальці продовжують гортати зникле голографічне меню магазину, по лівій щоці котиться синтетична сльоза.
Я обережно підняв дружину на руки, поклав на підлогу, згорнув свою куртку і підмостив їй під потилицю. ЇЇ кібернетичне тіло дуже витривале: я подарував їй імпланти додаткових м’язових волокон і підсилений скелет, та мені самому полегшало, коли влаштував її зручніше. Симулякри дітей теж не рухались: Вітя лежав обличчям донизу у передпокої, Леся розкинула руки на порозі будинку, заблокувавши собою вхідні двері.
У аварійному червоному світлі їхні обличчя здавались закривавленими, проте тактильні датчики реагували, підсвічуючи дотики моїх рук, очі рухались під повіками наче у швидкій фазі сну. Через збій у них вигорів увесь запас енергії і перевантажились вузли нейронного керування. «Вам просто потрібно вимкнулись. З вами не сталося нічого страшного, ви заснете і прокинетесь, » - повторював я, переносячи їх до дружини на кухню. Вони не відповідали, підняті в «ірокези» зачіски коливались в такт моїм крокам. Я тільки боявся подумати, що зараз покладу їх біля Люби й залишусь сам.
За вікнами заблимали мигалки служби безпеки. Синьо-білі вогники оточили наш будинок – десяток машин, не менше. Нарешті, служба корпорації.
Я вибіг на поріг. Щойно двері відчинились, затріщали розряди. Есбешники відкрили вогонь по трояндових кущах. Білий Бізон з усіх своїх котячих сил мчав до мене, газон димів за ним від пострілів. Кіт прошмигнув під ногами.
- Допоможіть, у будинку постраждалі! Моя дружина і двоє дітей!
- Не рухатись. Руки за голову. Усім людям вийти з будинку і лягти лицем догори, - голос з гучномовця спокійний, слова звучать чітко і поволі, - Я сказав, не рухатись, хло.
Крапки прицілів забігали по обличчю, я спустився на коліна.
- А тепер, хло, ти ляжеш лицем догори, після чого ми побалакаємо. Це для тебе - єдиний спосіб вижити.
Я зробив, що сказано.
- Ім’я. Соціальний статус. Порядковий номер. Радісно і голосно.
- Павло Гуц. Біологічна людина. Без номера. Мені потрібна допомога, прошу…
- Ще люди в будинку є?
- Моя дружина і діти. Вони без свідомості.
- Секунду, хло, перевірю по базі… Так, людей нема. Опечатуємо будинок разом із клятими кіборгами всередині.
Наді мною схилилось зморшкувате обличчя офіцера служби безпеки. Він побрязкав перед моїм носом кайданками. Я слухняно підставив зап’ястя.
- Ось, тепер ви їм допоможете?
- Тобі пощастило, хло, що ти зроблений зі звичайного Божого м’яса. Принаймні, лишишся живим. Тебе арештовано. Твій будинок - джерело зарази. Знав би ти, скільки корпоративного майна було пошкоджено за тих кілька секунд, доки служба зачистки від’єднала його від сервера.
- Що з моєю сім’єю?!
- Гай-гай, хло, - він скрушно похитав головою, - Ти в халепі. Великі, дуже великі гроші. Для тебе - це тюрма, обіцяю. Поїхали до відділку, розбиратись.