17.2

Його великий палець ковзає по внутрішньому шву моїх джинсів — випадково. Звісно. Абсолютно випадково.

Моє тіло реагує раніше, ніж встигаю придумати чергову саркастичну репліку. Внизу живота здригається тугий вузол. По спині прокочується гаряча хвиля, дихання зрадницьки збивається.

— Ти ж джентльмен, — нагадую, намагаючись, щоб голос не так сильно тремтів. 

— Я сказав: «Перші п’ятнадцять хвилин». П’ять уже минуло, Любочко. 

— Засікав? 

— Я дисциплінований чоловік. І терплячий. Але не залізний, ― повільно піднімається.

Вклинюється коліном між моїх ніг, змушуючи мене трохи відхилитися назад. Його руки лягають по обидва боки від моїх стегон. Нахилившись до мого вуха, обпікає подихом мочку.

 — Це маніпуляція, — шепочу, вчепившись пальцями в його сорочку. — Так нечесно. 

— Чесність — це для податкової, — м’яко заперечує, торкаючись губами чутливого місця на шиї. — А тут у нас чиста хімія.

Мої нігті самі собою ковзають по його плечах, зачіпаючи гарячу шкіру над коміром. 

Демонович різко вдихає, і я відчуваю, як напружуються його м’язи. 

— Я на межі зриву, Любочко. 

— Звучить не дуже безпечно. 

— Ти — взагалі суцільна катастрофа. З забитим куприком і здатністю доводити мене до сказу одним поглядом.

Ривком підхоплює під стегна, змушуючи обвити його ногами. Я зойкаю — і від несподіванки, і від тупого болю в спині, який миттєво затьмарюється електричним розрядом там, де наші тіла притискаються надто тісно.

— Обережно, — видихаю йому в губи. 

— Я максимально обережний, — рушає вглиб квартири, не випускаючи мене з рук. — Зараз подивимось, що ти там собі відбила. А потім я вирішу: лікувати тебе маззю чи… іншими методами.

Він опускає мене на величезне ліжко, застелене ідеально рівною сірою білизною. Я почуваюся хаосом, який щойно вломився в його стерильний рай. 

— Повертайся, — командує, дістаючи з аптечного пакета мазь. 

— Прямо зараз? Ти хочеш… роздягнути мене? 

 — Я хочу врятувати твою здатність ходити рівно. А те, що при цьому мені доведеться побачити твої чарівну дупку… — він усміхається хижо, зовсім не по-джентльменськи, — вважатимемо це платою за мою витримку. І повір, ці наступні десять хвилин будуть для мене важчими, ніж для тебе. Торкатися тебе і не мати змоги взяти — це справжнє катування.

Я відчуваю, як обличчя спалахує. У цьому чоловікові дивовижним чином уживається турботливий господар лотка і нахабний хижак, який щойно виставив мені рахунок.

— Ну, — він вичікувально піднімає брову, розтираючи між пальцями прозорий гель. — Сама стягнеш джинси чи мені допомогти? Час іде, Любо. П’ятнадцять хвилин майже закінчилися.

Я дивлюся в його очі й розумію: торгуватися марно. У цьому погляді — суміш медичної необхідності та відвертого власницького інтересу. Мовчки перевертаюся на живіт, втикаючись чолом у прохолодну, ідеально випрасувану сіру постіль. Серце калатає десь у горлі.

Його пальці, прохолодні від гелю, торкаються моєї шкіри на талії, коли він стягує джинси разом із білизною. 

Мимоволі здригаюся і сильніше стискаю пальцями простирадло, намагаючись не думати про те, наскільки беззахисною зараз виглядаю.

По кімнаті розноситься запах ментолу. Його долоня, широка й гаряча, лягає на поясницю. І він починає втирати мазь повільними, круговими рухами.

— Розслабся, Любочко, — його голос звучить зовсім поруч, низько й вібруюче. 

По спині прокочується гаряча хвиля, що миттєво затьмарює тупий біль у м'язах. Я прикушую губу, щоб не видати жодного звуку, бо цей дотик... він балансує на межі між лікуванням і тортурами очікування.