16.2

Слово виходить коротке. І зависає між нами.

Демонович не ставить зайвих питань, не уточнює. Просто киває. І чомусь від цього кивка в грудях стає трохи тепліше. Наче я не щойно влаштувала словесний землетрус, а просто повідомила прогноз погоди.

— Складні стосунки? — обережно запитує він.

Пирхаю. Коліно все ще зрадницьки смикається, і я притискаю його долонею, ніби воно — окремий організм, який треба заспокоїти. 

— Ні, що ти. Все просто. Він — геній, якого не визнав світ. Я — зручна донька, яка має все розрулювати. Баланс всесвіту збережено.

Сама не впізнаю свій ядучий тон. Вперше так злостиво іронізую. 

— М-м-м, — протягує Демонович. — А ти не хочеш більше бути «зручною»?

Відкриваю рот, щоб відповісти знову щось іронічне. Але слова застрягають. Бо, здається, сьогодні я вже зробила маленьку революцію. 

— Я… втомилася, — зізнаюся тихо.

І раптом очі знову печуть. Ну що за день такий? То я сильна й принципова, то ридаю від одного запитання. 

Машина плавно зупиняється на світлофорі. Червоне світло ллється в салон, фарбує його в щось майже театральне. Манюня в переносці тихенько шкребеться, ніби теж переживає особисту драму.

— Ти сьогодні зробила багато, — каже він. — Для мами. Для себе. 

Знизую плечима. І одразу ж шкодую, бо куприк нагадує про своє існування. Шиплю крізь зуби. Його рука автоматично лягає мені на талію, притримує. 

— Не геройствуй. 

— Я не геройствую. Я просто… існую. Незграбно. 

— Мені подобається, як ти існуєш.

Повертаюся до нього так різко, що мало не б’юся скронею об підголівник. 

— Ти серйозно? 

— Абсолютно.

Зелене світло. Машина рушає. А в мене в голові знову починається карусель. Бо коли він так спокійно говорить — без пафосу, без гри — у мене всередині щось тане. І одночасно лякається. 

— Ти ж розумієш, що в мене це… не тільки брат. Це система. Мама, Вова, я — посередині. Я завжди посередині.

Нервово тереблю край светра. 

— Ти не посередині. Ти окрема. 

— Це звучить красиво. Але коли мама плаче, а Вова «в депресії», я автоматично стаю рятувальною службою. 

— А хто рятує тебе?

Зависаю. Дивлюся на свої руки. На короткі нігті, на подряпину від Манюні. 

— Я доросла, — відповідаю вперто. — Я сама. 

— Дорослі теж можуть мати підтримку.

Його голос… Просто констатація факту. Це змушує вперше замислитися над тим, що досі не спадало на думку…

Може й справді це не слабкість? Приймати допомогу… інколи бути слабкою… інколи бути злою і егоїстичною… інколи казати “ні”.

Ми заїжджаємо у двір його будинку. Я автоматично починаю метушитися — треба зібрати речі: телефон, сумку, переноску… Швидко, щоб нікого не змушувати себе чекати. Не забути нічого… вигрузити Манюню…

— Любочко, — тихо сміється, — пожежі немає. Все гаразд, ― бере в свої руки мої тремтячі долоні. Наче заземлює… Спиняє хаос в голові і рухах.

Тремтіння десь усередині, що підбурювало хапатися за все й одразу, трохи спадає. Не до кінця, звісно, але мене попускає. 

— Тебе ніхто не квапить. Збирайся в тому темпі, який комфортний…

Роблю вдих-видих. Дійсно сповільнююся. Дійсно вперше в житті задумуюся: мене справді ніхто не квапить, не підганяє, не шпиняє. 

Демонович відстібається, обходить машину, відчиняє мені дверцята. Допомагає відстібнути ремінь, вийти… 

Рука трохи заплутується в ремені, вивільняюсь, різко встаю. Шиплю, бо куприк стріляє болем. Ледь не вдаряюся головою об дах.

— Обережно, — його рука на моїй маківці вберігає від струсу мозку. 

Вдихаю холодне повітря. Раптом накриває дивне відчуття — ніби я стою на межі чогось нового. І страшного. І прекрасного. 

— Ти тремтиш? 

— Це адреналін. Я щойно повстала проти сімейної імперії. 

— І як відчуття?

Замислююся на секунду. 

— Наче я вперше не «ти ж Любочка». 

— Ти ніколи не була «ти ж Любочкою», — каже тихо. — Просто тобі і їм зручно було так думати.

Відкриваю рот, щоб заперечити. Але Манюня раптом голосно нявкає, ніби каже: «Досить психології, годувати мене будете чи ні?». 

Нервово сміюся. 

— Ну, принаймні для неї я не просто Любочка. 

— Ти для неї — незмінне джерело корму й тепла.

Ми заходимо в під’їзд. Викликаємо ліфт. Я стою поруч із Демоновичем, відчуваю його плече майже впритул. І знову ловлю себе на думці, що мені… спокійно. Попри все.