15.3

Я фиркаю, але щоки палають. 

— У мене Манюня, — раптом згадую й хапаюся за це, як за рятувальний круг. — Кошеня. Я її не годувала. Вона сумує. Я й так цілими днями відсутня. 

— Заберемо Манюню, — каже він.

Примружуюся з підозрою. 

— У тебе ж алергія. 

— Уже купив ліки. 

Ошелешено кліпаю. 

— Коли? — Сьогодні.

Я дивлюся на його профіль у світлі ліхтарів. Мені здається, що причулося. Ну не міг він… ну не може він… Жоден чоловік би не пішов на таке… Заради мене, заради якогось там кошеняти… 

— Ти… серйозно? 

— Я не звик зволікати, — відповідає спокійно. — Ти мені подобаєшся. Я тобі — теж. Ми дорослі люди. Без підводних каменів. Якщо ми разом — то разом.

У мене пересихає в роті. І серце надто швидко калатає. 

— Разом — це… як? 

— Разом, щоб бачити майбутнє. У мене вже давно минув вік стосунків «аби не нудно». Якщо я з жінкою, то розглядаю перспективу. Інакше це марна трата часу.

Тепер уже й кліпати забуваю від здивування. 

— Я… не думала так далеко, — тихо кажу. — Це все дуже швидко. І якось… 

— Тому я не тисну, — відповідає він. — Але й не буду вдавати, що це просто захоплення. Шість місяців ти була за стіною мого кабінету. На відстані руки. І водночас недосяжна.

Я відчуваю, як дихання стає глибшим. 

— Тепер я заслужив бачити тебе ближче, — тихіше додає. — Я не кажу, що ми обов’язково одружимося. Я кажу, що розглядаю таку можливість. Ти для мене не випадковість. Ти — жінка, яку я хочу бачити поруч.

Мені стає страшно. Не через нього. Через масштаб. І надто через те, що досі не вірю… Що не могла така, як я, його зацікавити. Просто не могла. Сергія-програміста — так, а Демоновича — ні. 

Для Демоновича пасує не звичайна дівчинка з неслухняним волоссям і трохи пишнішими, ніж диктує мода, стегнами. Для Демоновича пасує така… як приходила сьогодні в його кабінет. Висока, струнка, витончена… І мені до біса страшно, що я одного разу прокинуся — і зрозумію, що це був сон. Просто сон. Фантазія хворобливого мозку.

— А якщо я… не впораюся? — виривається. — Якщо ти розчаруєшся в мені? Ти ж мене майже не знаєш… 

— З чим ти не впораєшся? 

— Із серйозністю. З відповідальністю. Я ж… — махаю рукою в повітрі. — Я ж Любочка. Я падаю на рівному місці. Забуваю поїсти. Плутаю дедлайни. У мене куприк постраждалий і мама з характером. Це одного разу тебе просто дістане до печінок… А я вже прив’яжуся. Буде боляче…

Він зупиняється на світлофорі й дивиться прямо на мене. 

— Ти розумна. Щира. Відповідальна. Світла. Мені не потрібна ідеальна. Мені потрібна ти. Бо ти для мене вже ідеальна. Саме така. Я не можу розчаруватися в тому, що вважаю чарівним.

Світло перемикається на зелене. Машина рушає. І раптом я розумію, що ми вже біля мого будинку. 

— Заїдемо за твоїм кошеням, — каже він.

Я мовчу. Перетравлюю. Прокручую в голові його слова й мимоволі шукаю каверзу, але не знаходжу. Ну ніяк. 

Ми піднімаємося сходами. Я відмикаю двері, Демонович озирається, вперше бачачи мою скромну оселю. Я збираю корм, переноску, зарядку, половину квартири — бо моя травмована нервова система не дозволяє вийти без відчуття, що ти щось забула.

Ще трохи часу шукаю кошеня, яке від вигляду чужого забилося під крісло. Виманюю її звідти і ласкою, і погрозами. Манюня пам’ятає, коли востаннє я її кудись несла (спойлер: у ветклініку), — нічого хорошого для конкретної Манюні це не означало. Тож пручається киця всіма можливими способами й жалібно нявкає так, що в мене серце розривається, і навіть з'являється думка, що це серйозна причина залишити все як є і не робити цього лячного важливого кроку.

Але поки думаю, Манюня, здається, дозволяє себе закрити в переносці. Тільки нервово смикає хвостом і дивиться на Демоновича злим зеленим оком, безпомильно здогадавшись, хто причина всіх її страждань. 

У дверях завмираю.

— Любочко. Ти йдеш? — підхоплює сумку й переноску. 

Я вдихаю. 

— Йду. Але… — напружено кусаю губу. 

— Що? — підіймає брови. 

— Наступного разу ти лишаєшся в мене. Бо ще раз витримувати цей бій на гладіаторській арені в мене немає сил, — погрожую надкушеним Манюнею пальцем. 

— Гаразд. Наступного разу — твоя територія. Я зрозумів.

І я зрозуміла… Зрозуміла, що справа дійсно не в кошеняті. А в мені. Мені важливо бути в себе. 

І непомітно розслабляю плечі. Наче гора падає з них. 

Але коли ми вже спускаємося сходами, мій телефон раптом дзвонить. Я дивлюся на екран. І відчуваю, як у грудях знову холоне. 

Бо там — «Вова».