15.2

У палаті стає тихо — настільки, що чути, як у коридорі хтось пересуває каталку. 

Я затримую дихання. От зараз. От зараз він або скаже щось обтічне, або… або я помру тут, між узваром і маніпуляціями.

Демонович не поспішає. Дивиться на маму тим самим демонським поглядом, від якого я зазвичай хотіла сховатися під стіл і взагалі стерти йому пам’ять про моє існування. 

Мама теж знічується, трохи нервово совається й відводить погляд. Здається, вже не рада, що запитала. 

І я вже відкриваю рота, щоб згладити незручність. Власне, як і звикла. Моя роль на все життя — Любочка, згладжувачка гострих кутів. 

Але Демоноч раптово рівним впевненим тоном видає:

— Я не люблю загадувати наперед. Але якщо я з жінкою, то це не «просто так». Я не витрачаю час — ні свій, ні її.

У мене всередині щось перевертається. 

— Тобто… серйозно? — брови мами злітають догори. 

— Серйозно настільки, наскільки це можливо без поспіху, — відповідає він. — Решта — наша із Любочкою справа. Ми дорослі люди й самі впораємося.

Я буквально бачу, як мама намагається знайти шпарину. Не знаходить. 

— Ну що ж, — усміхається зрештою. — Головне, щоб мою донечку не образили.

Я кліпаю круглими від здивування очима й не вірю власним вухам. 

— Це виключено, — спокійно каже Демонович.

І ми нарешті прощаємося. 

Мама цілує мене в щоку, притискає трохи довше, ніж потрібно. 

— Бережи себе, — шепоче. — І подумай добре. 

Я не уточнюю — про що саме. У неї завжди багато цих «подумай добре».

У коридорі видихаю так голосно, що санітарка озирається. 

— Ти як? — тихо питає Демонович. 

— Нормально, — бурмочу. 

— А куприк твій? — гмикає він. 

— Куприк вижив. Психіка — під питанням.

Він усміхається й бере мене за руку. На вулиці вже темно. Сніг тихо падає, наче в казці. 

— Ти не думай, — раптово схаменувшись, намагаюся пояснити. — Я люблю маму. І турбуюся про неї. Просто ми різні… І інколи мені важко з нею спілкуватися. 

— Нічого я такого й не думав, — турботливо допомагає сісти в машину. — І ти не зобов’язана мені нічого пояснювати, — легенько цілує у вуста й перевіряє, чи добре застебнувся пасок безпеки.

Я втомлено відкидаюся на спинку сидіння. Розслабляю підняті в напрузі плечі. Голова гуде. «Нічого не думав…» — подумки повторюю, поки Демонович обходить машину й сідає за кермо. «А чому не думав? Може, я не настільки погана й безсовісна донька з боку, як мені самій здається…»

Машина рушає. П’ять хвилин. Сім. Повільно повертаю голову. 

— Це не дорога до мого дому. 

— Ні, — спокійно відповідає він. 

— А куди ми їдемо? 

— До мене.

Я випростовуюся так різко, що куприк протестує. 

— Ром… 

— Любочко, — перебиває м’яко. — У нас стосунки. 

Я відкриваю рот. Закриваю. Знову відкриваю. 

— Це… закономірно, — продовжує він. — Я хочу тебе бачити. Не раз на тиждень між лікарнями й драмами. Не на роботі, ховаючись від усіх. Я скучив.

Усередині теплішає. Небезпечне почуття. Так і прив’язатися недовго. Психотерапевт каже, що я зараз у такому стані, що мене трохи ласкою помани — і вже кохання на все життя. Мабуть, так і є... 

— Я не… не готувалася, — лепечу. — У мене… речі. І взагалі… ― гарячково вигадую аргумент за аргументом. 

— Твій куприк потребує нагляду, — абсолютно серйозно каже він. — Я забезпечу гідний медичний супровід.