14.4

Але чи не вперше в житті я прикушую язика. Навіть якщо взяти до уваги, що він мій… ем… Хлопець? Господи, як тупо звучить. Який із демона хлопець? Він уже давно не хлопець, а дорослий чоловік. Але «мій чоловік» звучить так, наче ми одружені. То все ж це буде занадто. Принаймні в присутності Віталія. Та й на самоті, мабуть, поки теж. Я ще не готова так відверто вимагати цього від свого, хай навіть… хих… «хлопця».

— Рекомендую таки борщ. Не проти, якщо я замовлю на свій смак? 

Хитаю головою. Головне — не Любочку…

І слухаю, як він диктує: борщ із пампушками, вареники з картоплею та грибами, деруни зі сметаною, узвар. 

— Це занадто, — тихо кажу, коли офіціант записує. 

— Це нормально, — відповідає Демонович. — Я голодний. І ти теж. Я повинен тебе нагодувати. Це, ем… такий собі сучасний варіант впольованого мамонта. Сприймай це так, гаразд?

І цьомає в ніс. Я ніяковію. 

— Боляче сидіти? — питає раптом. 

— Трохи, — чесно відповідаю. — Але терпимо. Тут м’які диванчики, тож… 

— Якщо буде гірше — скажеш.

Киваю. Я не звикла, що за мене платять. Що замовляють без фрази «давай навпіл». Що хтось дивиться й перевіряє, чи мені зручно сидіти, чи не болить.

Їжу приносять швидко. І коли переді мною ставлять глибоку тарілку з борщем — червоним, густим, із ложкою сметани, яка повільно тане посередині… я забуваю про все. Про розбитий телефон, про Вовочку, про маму, про куприк, про QR-коди. Перша ж ложка — це… тепло. Справжнє. Таке, що розливається всередині й заспокоює. Приємно, майже як секс.

— Смачно? — питає він, спостерігаючи. 

Я киваю, бо рот зайнятий. Потім ще раз киваю. І ще. 

Він тихо сміється. 

А я їм. Нормально. Повноцінно. З пампушкою. З часником. Зі сметаною. Знаю, що зараз виглядаю не надто по-дівчачому, але…

І раптом ловлю його погляд. 

— Що? — насторожуюся. 

— Мені подобається, як ти їси, — каже він спокійно. 

Я мало не давлюся. 

— У якому сенсі? 

— У прямому. Ти не вдаєш. Просто насолоджуєшся їжею.

Відчуваю, як щоки знову палають. Хитаю головою. Не віриться. Що може бути привабливого в тому, що просто їси? Не акуратно відламуєш шматочок хлібця, не наколюєш на виделку листок салату… 

Пам’ятаю, в одному фільмі героїня взагалі всіх знайомих у шок привела, показуючи, як вона їла банан. Оце точно б сподобалось. У «Бріджертонах» сцена була з морозивом і герцогом, або Пенелопа і тістечка… А я? Просто жую пампушку. Він знущається?

— Дівчата зазвичай… — починаю. 

— Мені байдуже до тих дівчат, Любочко. Хочу, щоб моя конкретна дівчина добре їла, не соромилася й насолоджувалася їжею. Для цього й працюють шеф-кухарі в ресторані — щоб люди насолоджувалися їхнім мистецтвом. Для цього і я тебе привів сюди. Їж. І я буду. Я теж люблю смачно поїсти.

Я фиркаю. 

— По тобі не видно, — кидаю погляд на його живіт, де під сорочкою кубики преса. Я знаю. Я їх мацала всі. І навіть цілувала. 

Знову стає важко дихати.

— Мені більше подобається, коли ти така. А ще більше, — хрипко промовляє, нахиляючись ближче, — мені подобається тебе цілувати. Але якщо я почну, ти не поїси.

Я завмираю з вареником у повітрі. 

— Шантаж, — шепочу. 

— Турбота, — спокійно відповідає він.

Я сміюся. Вперше за день мені по-справжньому добре. Тепло. Смачно. Спокійно. Його телефон раптом вібрує на столі. Я бачу, як на екрані спалахує ім’я. Але не встигаю прочитати — він перевертає телефон дисплеєм донизу. І не бере. Наче це несуттєве. 

Але щось у грудях ледь помітно стискається.

— До котрої пускають відвідувачів? — питає він так само спокійно, ніби нічого не сталося. 

— До сьомої, — відповідаю автоматично.

Він киває й підкликає офіціанта. 

— Замов для мами щось, а я поки маю відповісти на дзвінок, — каже мені, встаючи. 

І я замовляю. Автоматом. Голосом слухняної доньки. Борщ, пюре з котлетою, узвар. Десь на краю свідомості лишається той перевернутий телефон. Але переді мною — тарілка дерунів. І чоловік, який каже, що я його клопіт. То, може, варто вже нарешті довіритися й відкинути сумніви?