14.3

За кілька хвилин машина зупиняється біля невеликого, але дуже охайного ресторану з дерев’яною вивіскою й вікнами, з яких ллється тепле жовте світло. На склі — намальовані калина й колоски. Усе таке… затишне.

— Приїхали, — каже Демонович, заглушаючи мотор. 

Кидає на мене уважний погляд, і я трохи ніяково соваюся на сидінні. Куприк відразу ж прострілює болем. Я ковтаю цей біль, щоб не скривитися.

Дивлюся на своє відображення в бічному дзеркалі. Волосся трохи розпатлане після лікарняних пригод. Куртка — звичайна, буденна. Офісна спідниця. Черевики з підозрілими слідами солі від снігу. Ну звісно. Саме так і виглядає дівчина серйозного, впевненого, дорослого чоловіка. Майже бізнес-акули.

Тихенько зітхаю. 

Він легко відстібає власний пасок безпеки. Я тягнуся до свого, але папери, коробка… Загалом, поки метушуся, куди своє добро перекласти, Демонович встигає вийти з машини, обійти її й відчинити мені двері.

Червонію до коренів волосся. Чомусь у глибині душі картаю себе, наче це не звичний жест вихованого чоловіка, а просто докір за мою повільність і спосіб поквапити. 

— Пані, — промовляє він, подаючи руку. Його губи тремтять у привабливій усмішці.

Я, звісно ж, намагаюся вийти самостійно. І, звісно ж, зачіпаюся носком за поріг. Ледь не падаю вперед. Добре, що він уже звик до того, наскільки я «бідося». 

— Я ж казала, усе під контролем, — бурмочу, відчуваючи, як його долоня впевнено тримає мене. 

— Бачу, — сухо відповідає він, але в очах сміється.

Усередині ресторанчику тепло. І не просто тепло — там пахне борщем, свіжим хлібом і чимось печеним. Дерев’яні столи, вишиті серветки, глиняні глечики на полицях. Наче ти прийшов до бабусі, тільки в цієї бабусі явно є ліцензія й офіціант із зачіскою, яку я не завжди можу собі дозволити. І мені раптом стає легше.

— Подобається? — тихо питає Демонович. 

— Дуже, — відповідаю чесно.

Ми сідаємо за столик біля вікна. Я машинально поправляю комір светра, згадавши про сліди демонської любові, оглядаюся, перевіряю, чи не стирчить із мене щось недоречне. Руки ніяк не можуть знайти собі місця: то на коліна, то на стіл, то знову на коліна.

До нас відразу підходить офіціант. 

— Добрий день. Мене звати Віталій. Сьогодні я ваш офіціант. Меню ви можете переглянути за QR-кодом, але якщо є потреба, можемо надати паперове, — усміхається він і ставить на стіл табличку.

Нервово закушую губу. QR-код. Угу. Ясно-понятно… Намацую свій кнопковий телефон у кишені. Всесвіт має почуття гумору.

Демонович без зайвих коментарів дістає свій і сканує код. 

— Будемо дивитися на моєму, — і одним хвацьким рухом підсовує мене собі під бік. 

Навіть пискнути не встигаю. Затихаю під його рукою, як мишеня. І чомусь у грудях прокидається бажання замуркотіти від затишку, як Манюня, коли вкладається на свій улюблений плед.

— Що ти бажаєш? Є борщ, бануш, вареники… Борщ, до речі, тут просто неймовірний. 

— Не знаю, — розгублено кліпаю і ковтаю слину.

У самої вже мізки геть плавляться. Яка їжа, коли тут — Демонович? І пахне він тими самими парфумами. У мене вже голова обертом, і десь усередині похвилює від ніяковості — не від голоду. Чи від голоду таки, але не того плану… 

Дідько! 

Так і хочеться сказати: 

— А можна тебе?