14.2

Витягую свій кнопковий раритет із кишені. Він, звісно ж, застрягає в підкладці. Примудряюся зачепитися манжетою, штовхнути коробку з новим смартфоном, ледь не впустити її на підлогу й одночасно врізатися ліктем у дверцята.

— Ай! — шиплю, намагаючись зберегти обличчя дорослої жінки. — Усе під контролем.

Демонович мовчки ловить коробку, яку я таки підбила коліном, і спостерігає з тим самим виразом, із яким, мабуть, дивляться на кошеня, що намагається залізти на шафу. На екрані — «Мама».

Ой.

Я ковтаю повітря й натискаю зелену кнопку. 

— Алло? 

— Любочко, — звучить знайомий, трохи страждальницький голос. — Ти ж казала, що зайдеш.

Заплющую очі. 

— Мам, я була на роботі, а потім у лікарні… 

— У лікарні? Я розумію, доню, у тебе своє життя. Робота, справи. Я ж не заважаю. Просто… просто сьогодні на обід був рисовий суп.

Дивлюся на лобове скло. На сніг. На свої коліна. На коробку з телефоном. На Демоновича. І знову на сніг. 

Рисовий суп… Мама не їсть рисовий суп. Ніколи. Вона його ненавидить ще з часів піонерського табору, де, за її словами, «тим супом годували замість покарання».

— І я, звісно, не їла, — продовжує вона тихо. — Але це нічого. Я ж розумію. Ти зайнята. У тебе важливіші речі.

Я намагаюся вставити слово: 

— Мам, я ж кажу, я була… 

— Та що там, — зітхає вона. — Я ж не маленька. Обійдуся. Просто хотілося тебе побачити. Але я розумію, у тебе своє життя.

Оце «я розумію» завжди означає протилежне. Мій куприк ниє. Але десь далеко. Бо в голові вже інший біль — знайомий, липкий, винуватий.

— Я зайду ввечері, — швидко кажу. — Обіцяю. 

— Та не треба, якщо ти втомлена… 

— Треба, — перебиваю. — Я зайду і щось принесу нормальне. Не рисовий суп.

На тому кінці — театральна пауза й тихе зітхання. 

— Добре, доню. Я чекатиму.

Короткі гудки. Повільно опускаю телефон на коліна. Підіймаю очі — і натрапляю на погляд Демоновича. 

— Мама, — кажу, відповідаючи на німе питання. 

Він киває. 

— Я ж казала, вона в лікарні, — додаю вже швидше. — Треба їй завезти обід. Сам знаєш, які в лікарнях несмачні страви.

У голові крутиться план дій: доїхати додому, приготувати щось швидке. Суп? Ні, не суп… Може, котлети? Чи рагу? А якщо вона не їстиме? А якщо знову скаже, що я…

— Відвезеш мене додому? — питаю, подумки прикидаючи, що можу встигнути й завезти до закінчення приймальних годин у відділенні.

Він навіть не повертає голови. 

— Ні! — каже спокійно й рівно. 

Я здивовано кліпаю очима. 

А він так само рівно продовжує: 

— І готувати ти нічого не будеш. 

— У якому сенсі? 

— У прямому. Ми зараз заїдемо пообідаємо. Ти сама коли востаннє їла?

Підтискаю губи. 

Він кидає скоса погляд. 

Я відвертаюся до вікна й чую тихе гмикання. 

— Отож. 

Дідько!

— Я не голодна, — брешу автоматично, і в ту ж мить мій живіт видає зрадницьке «гр-р-р», таке гучне, що, здається, його чує навіть водій у сусідній машині. 

Заплющую очі. 

— Зрадник, — шепочу до власного шлунка.

Демонович ледь усміхається. 

— Насамперед, Любочко, треба подбати про тебе. 

Це звучить… дивно. Наче хтось вперше вимовив правило, про яке я завжди забувала.

— Я знаю гарний ресторан. Домашня кухня. Візьмемо щось і для мами. І завеземо. 

— Ти не маєш про це турбуватися, — випалюю раптово. — Про мою матір. Це не твій клопіт. 

Слова вилітають швидше, ніж я встигаю їх відфільтрувати.

— Я не про неї турбуюся, — каже спокійно. — Я про тебе турбуюся. 

Завмираю. Знову ошелешено кліпаю. 

— Я намагаюся полегшити тобі життя, а не задовольнити потреби твоєї матері. Відчуваєш різницю?

Мовчу. Бо раптом справді відчуваю. 

— Ти мій клопіт, — додає він тихіше.

І отут у мене всередині знову сальто. Прямо на мій нещасний, травмований куприк. Я дивлюся на нього довго, переварюючи останні слова. Наче шукаю насмішку… знущання. Але ні того, ні того немає… 

— Добре, — кажу, здаючись. — Але якщо в тому ресторані буде рисовий суп, я розвертаюся і йду. 

— Домовилися, — усміхається він і вмикає лівий поворотник.

А я відкидаюся на сидіння, притискаючи до грудей коробку з новим телефоном, і думаю, що, можливо, вперше в житті хтось бере частину мого хаосу на себе. І це… дивно приємно.