Розділ 14. Куприк і дуже недоречні думки

У мене в руках — чорно-білі знімки. З моїм, між іншим, куприком. Отак завжди: наче доросла жінка, майже відповідальна, а тримаю в руках рентген власної дупи й думаю не про рекомендації лікаря, а про ту жінку.

Ну серйозно, Любочко! Міркуй же хоч трохи мізками, а не… неважливо чим. У тебе забій куприка. Лікар рекомендував спокій. Прописав мазь. Заборонив довго сидіти (отут хочеться пирхнути, як справжня коняка: «довго сидіти» звучить як глузування з моєю-то роботою) і не падати знову (а цей пункт прозвучав як персональний виклик). А так, загалом, рентген — чистий. Кістки цілі. Куприк живий. Можна жити. Але акуратно.

Але ні, бо в мене в голові — та жінка. 

«Жінка й жінка, — бурмочу подумки, старанно складаючи листи з висновками лікаря та рекомендаціями. — Гарна, так. Доглянута, так. Але ж не інопланетянка…»

Виходжу на засніжені сходи лікарні й зупиняюся, затискаючи знімки під пахвою. Холодне повітря лоскоче щоки, сніг скрипить під ногами. «Чому вона зайшла без стуку?» «Чому таким тоном сказала: “Роман Дем’янович”?» «І чому це мене так чіпляє?»

Закушую губу, хмурюся й роблю крок… Другий… І в цю ж мить каблук їде. Світ знову вирішує перевірити мій куприк на міцність. Я хапаюся за перила — запізно. Папери вислизають із рук і красиво, по-зрадницьки повільно, розлітаються навсібіч. 

— Дідько… — видихаю приречено. — Любочко, хоч раз без пригод…

Ноги ковзають, я ніяк не можу нормально стати, балансую, мов новонароджене лоша, а поруч — ні душі. Як на зло. 

І саме в ту мить, коли я вже морально готуюся до другого акту трагедії «Любочка і її куприк», відчуваю, як мене різко підхоплюють за талію. Задихаюся від несподіванки й вдихаю такий знайомий і вже трохи рідний запах.

— Ну от, — звучить над вухом голос Демоновича, теплий і трохи насмішкуватий. — Ні на хвилину тебе не можна залишити. Наче твоєму куприку мало й першої травми. 

Повисаю на ньому, не одразу усвідомлюючи, що вже не падаю. Серце шалено гупає, щоки палають, руки чіпляються за його пальто. 

— Я… я просто… — починаю й замовкаю, бо мозок пішов на перерву. 

— Знаю, — каже він спокійно. — Ти, як завжди, про щось задумалася. 

Це звучить як вирок.

Врешті-решт я таки стаю на ноги. Вся червона. Розпатлана. Рентгени моєї дупи валяються довкола, наче карти таро. 

— Я твердо стою, — поспіхом кажу. — Чесно. Абсолютно. 

Він уважно дивиться, ніби перевіряє, чи не брешу. Потім нахиляється й починає збирати папери. 

— Забій, — бурмоче, читаючи висновок. — Я так і думав. 

— Ти розбираєшся в куприках? — виривається в мене. 

Кутик його губ сіпається. 

— Трохи. Особливо у твоєму.

Я червонію ще більше. Хоча, здається, куди вже. 

А поки хапаю ротом повітря, гарячково вирішуючи, що на це відповісти, він впевнено бере мене за руку й веде до машини. Слухняно йду (а що робити), кліпаючи очима, як людина, яку щойно врятували від повторної зустрічі з асфальтом. 

Звісно ж, на язиці сверблять питання про ту жінку. Про те, хто вона. Чому вона прийшла. Чому вона зайшла отак. Але слова застрягають десь між думками й горлом. Бо чи доречними будуть такі питання? Хіба маю на них право?

— До речі, — каже Демонович уже біля машини, — у мене є для тебе подарунок. 

— Що? — розгублено дивлюся на нього. — Навіщо? 

— Бо, якщо я не помиляюся, — він відчиняє дверцята й допомагає мені сісти, — у стосунках я не надто досвідчений, але, здається, так заведено — дарувати щось своїй дівчині.

Я завмираю. 

— Дівчині? — перепитую тихо. — Тобто… я твоя дівчина? 

— А хто ж іще? Мені здалося, те, що між нами, і так передбачає стосунки. До миттєвих зв’язків я не схильний.

У мене всередині щось робить сальто без страховки. 

Він зачиняє дверцята, обходить машину, сідає за кермо. Потім тягнеться на заднє сидіння й дістає невелику коробочку. 

— Розгорни, — каже, заводячи двигун. 

Я обережно пристібаюся, трохи нервуючи. І так само обережно розпаковую. На коліна мені випадає коробка із зображенням новісінького смартфона.

— Протиударний, — гмикає Демонович. — Щоб була на зв’язку. З твоїм умінням… я б не радив кидати його з хмарочоса чи стрибати на ньому, але кілька польотів на підлогу він витримає. 

Я кліпаю очима. Дивлюся на коробку. Потім на нього. 

— Я… я не знаю, що сказати… 

І саме в цю мить мій старенький кнопковий телефончик у кишені куртки раптом оживає й починає бадьоро пищати знайомою мелодією. 

— О, — кажу тихо. — Вчасно… 

Демонович кидає скоса погляд, усміхається ледь помітно. 

— Бачиш, — каже. — Уже відчуває конкуренцію.