13.3

Дідько, коліна таки підкошуються. Він утримує. Не дає впасти. І світ стискається до цього моменту. До цього дотику. До цього поцілунку, в якому намішано все одразу — страх, образа, бажання і щось таке небезпечне, що вже давно не вкладається в слово «помилка». 

Десь на самому краї свідомості миготить панічна думка: «Ой! Здається, ми щойно зробили все ще складнішим». Бо в цьому поцілунку немає ні краплі стриманості. Він злий — і водночас шалено пристрасний. Такий, що, здається, спалахну й запалаю, наче смолоскип.

Чуттєві вуста пестять мої, зуби легенько прикушують нижню губу. Я чіпляюсь пальцями за його плечі й ледь не стогну від ледве стримуваного задоволення. Тіло… тіло-зрадник відповідає швидше, ніж мозок встигає подати сигнал тривоги. 

Стає гаряче. Надто. Все, що за дверима цього кабінету, зникає разом із фікусом, Юлькою, презентаціями й дурнуватими шрифтами. Є тільки він. І я. І це відчуття, що якби зараз зупинитися — буде боляче. Дуже.

І, звісно ж, я примудряюся в цей момент незграбно ковзнути ногою. Каблук зрадницьки їде, і якби не рука Демоновича — я б уже красиво сповзала вздовж дверей, псуючи весь драматизм сцени. 

— Обережно, — хрипко каже просто в губи. Поцілунок обривається.

Я зніяковіло червонію: розгублена, з диким серцебиттям і абсолютно порожньою головою. Пальці тремтять, я починаю безглуздо поправляти одяг. Светр. Комір. Рукави. І ще більше червонію, відчуваючи, що Демонович свердлить мене тим самим демонським поглядом. Фірмовим. Лячним.

— А друге, що мені зараз хочеться… — каже чуттєво, хрипко, з тією небезпечною ноткою, від якої всередині все стискається, — це добряче наляскати тебе по дупі. 

Я миттєво опускаю очі. Обличчя палає так, що, здається, зараз задзвенить пожежна сигналізація. Головою я розумію — він такого не вчинить. Але звучить це так суворо, що коліна знову вирішують пожити окремим життям. 

— За те, що втекла, — додає він.

— Я… — ковтаю слину. Голос тремтить. — Я злякалася. Мені було соромно, — зізнаюся, не піднімаючи погляду. — І страшно. Я подумала… що ви… що ти вирішиш, ніби я… що я розпусна. Що це була помилка. Що я тебе не могла зацікавити по-справжньому. Бо я ж… звичайна… я ж Любочка. Ходяче нещастя… 

Слова сипляться самі, без фільтрів. Як завжди: спочатку дія — потім аналіз. 

— А потім я пошкодувала, — тихіше. — У мене це завжди так.

Він мовчить. Боюся, що вже осуджує. Воно й не дивно, я заслужила. 

— Телефон упав, — швидко додаю, ніби виправдовуюся. — Розбився. А потім мама… вона в лікарні опинилася. І все якось навалилося одразу. 

Наважуюся підвести очі. 

— Я навіть приходила до тебе, — слова печуть. — Бачила, як ти сідав у машину. Сердитий. Хотіла гукнути. Побігла. Впала. Манюня в мене тоді ще була під курткою… Гепнулася прямо на асфальт. 

Невпопад зітхаю. 

— Куприк болить досі, тож… по дупі точно не треба.

І саме після цих слів він неочікувано притягує мене до себе, вже без напору, без злості. 

Я впираюся обличчям йому в груди, відчуваю запах сорочки, тепло, і в мене раптом починають тремтіти губи. Сльози підступають зрадницько швидко. 

— Маленька дурепа, — бурмоче він мені у волосся. 

Рука ковзає по спині — заспокійливо. Наче захищаючи. 

— Куприк треба обстежити, — додає вже діловим тоном. — З таким не жартують. Я дам тобі лікарняний. 

Я схлипую. Серйозно? У понеділок зранку.

— Ти… ти точно не на мене сердився тоді? — питаю тихо. — Коли сідав у машину? 

Він трохи напружується. Ледь помітно. 

— Ні. 

— А на кого? 

Пауза затягується. 

— Це не має значення, — каже нарешті. 

І в цій фразі щось мене дряпає. Може, не у фразі. У тоні, яким вона сказана. Але я швидко викидаю це з голови. Мене обіймають, на мене не сердяться, про мене піклуються. Рожевий туман лоскоче мізки.

Демонович відсторонюється, каже вже спокійніше: 

— Сьогодні я тебе відпускаю. Їдь до лікарні. До травматолога. Після — я тебе заберу. 

Киваю несміливо. 

— Я б і сам тебе відвіз, але маю одну справу. 

Знову киваю, але не рухаюся з місця. Кутик його губ здригається. 

— Іди. Бо якщо не підеш — я тебе не відпущу. А для твого куприка секс на столі — це буде занадто.

Задихаюся від однієї тільки думки про це. Погляд мимоволі зміщується на великий дубовий стіл у нього за спиною. І червонію до коренів волосся. 

— Е-е-е… так… звісно… я йду, — випалюю, затинаючись. 

Прожогом вилітаю в приймальню і ледь не врізаюся в незнайому жінку. Неймовірно красиву. Стильну. Вишукану. Від неї пахне дорогими парфумами, а одяг такий, що відразу розумієш — не мас-маркет. 

Вона оглядає мене швидким оцінювальним поглядом. 

— Це кабінет Романа Дем’яновича? — питає холодно. 

Я киваю. І вона, не стукаючи, відчиняє двері й заходить всередину.