Розділ 13. Із вогню, та в полум’я

Заходжу в офіс і одразу ловлю це відчуття — ніби всі на мене дивляться. От буквально всі. Навіть фікус. Особливо фікус. А він міг би, між іншим, підтримати. Все ж я його рятувала.

«Спокійно, Любочко, — кажу собі подумки. — Ніхто нічого не знає. Це не написано в тебе на лобі. І точно не світиться неоновими літерами “переспала з босом”.»

Хоча…

Мимоволі проводжу рукою по шиї, перевіряючи, чи не визирає з-під коміра щось компрометуюче. Светр я сьогодні вдягла з горлом. На всяк випадок. На всі випадки життя. На випадок кар’єрного самогубства теж.

— Любочко! — налітає на мене Юлька ще до того, як я встигаю сісти. — Ти де пропала? Пишу тобі, пишу, а ти як у бункері.

— Ну, майже, — бурмочу, знімаючи пальто й намагаючись не заплутатись у власному шарфі. Витягаю свою цеглинку з кишені. — На деякий час тобі доведеться забути про месенджери й зв’язуватись зі мною по-старинці.

— О! — її очі округлюються. — Оу… Що трапилось?

— Розбила свій, у ремонті. Це мама пожертвувала…

— Ну… ем… круто… А ми були за містом, — починає вона, і я вже готуюсь морально. — Різдво, сімейні посиденьки, мама Юрчика… Ох, ти не уявляєш! Привезла я на святковий стіл свою фірмову фаршировану щуку… Ну і як завжди — то не пропеклась, то начинка не та. І Юрчик щось схуд… Загалом… знаєш, от ненавиджу таке. Наче й причепитись нема до чого, а в животі млоїть…

— Угу… Знаю… — сідаю за стіл. Поправляю комір — здалось, що сповз. І Юлька відразу ж туди.

— Лю… а це що…

— Нічого, — червонію.

— Чекай-чекай, яке нічого, — ривком опускає комір, і очі в неї стають як у лемура. — Офігіти.

Квапливо вириваюсь, знову натягую по самі вуха, озираюсь — на щастя, на нас ніхто уваги не звертає.

— Це Сергій? — нахиляється ближче, шепоче. Очі виблискують цікавістю. — Але ні… стоп… — морщить лоба. — Сергій з Мариною пішов. Ти раніше за всіх. То хто? Ти з кимось познайомилась? Ти віддалась на першому побаченні? Це Тіндер, так? Нарешті скористалась моєю порадою!

Я закочую очі. Мовчу, як риба.

«Все», — думаю. Зараз буде серіал.

Але Юлька раптом нахиляється і ляскає себе долонею по лобі.

— Дідько! Люб, Демонович наказав тобі відразу до нього дути, як тільки з’явишся.

У мене всередині щось робить кульбіт без страховки.

— Він злий? — обережно питаю. Стріляю боязко очима в сторону коридору.

— Критично. Прийшов раніше. Набагато раніше, ніж зазвичай. В офісі нікого, крім мене, не було, бо я ж електричкою. Від свекрухи. В Юрчика вихідний, то він у матусі від’їдається, свої впалі щічки нажовує, мамина птася, — пирхає сердито.

— Юль!

— А, так. Точно. Загалом, я ще навіть каву не допила, а він уже тут. Запитав, де ти. Я сказала, що ти ще не прийшла.

— І?..

— І сказав, — Юлька робить драматичну паузу, — що як тільки ти з’явишся, щоб одразу йшла до нього. В кабінет.

Светр раптово починає надто тиснути на шию.

— Дідько, — хриплю, забувшись, відтягую комір. І цього разу мене спиняє сама Юлька.

— Тримайся, — співчутливо каже вона. — Хочеш, я тобі каву поки приготую? І в мене є пиріг з вишнями. Тобі глюкоза точно не завадить після всього.

Киваю, відчуваючи, як ще більше здавлює горло.

— Сподіваюсь, я повернусь живою. 

Відчуваю, як тремтять пальці. Як серце знову збивається з ритму. Як у голові крутиться одне-єдине:

«Я поговорю. Я все поясню. Я скажу, що злякалась. Що втекла. Що…»

Що я доросла жінка, між іншим. Майже відповідальна. Майже. І маю своє власне окреме незалежне життя… От!

Ну, він же розумний чоловік. І не псих, правда? Має зрозуміти… 

А може, ми просто забудемо той вечір. Може, він просто знову шпетитиме мене за якийсь дурнуватий шрифт, неправильний відступ або надто живу презентацію. Може, я зараз зайду, він скаже: «Любочко, де звіт?» — і все. 

Світ повернеться на вісь. Я — в крісло. Він — у свою холодну демонську велич.

Роблю крок до кабінету. Потім ще один. Коридор сьогодні здається довшим. Підбори стукають так, ніби видають мене з головою.

Стаю перед дверима. Серце б’ється десь у вухах. Рука не слухається. Пальці ковзають по гладкій поверхні, ніби я забула, як це стукати.

Зрештою наважуюсь й тихенько шкрябаю пальцями гладку поверхню.

— Увійдіть, — лунає зсередини.

Так і хочеться пропищати: “А можна я тут постою”, але штовхаю стулку й переступаю поріг. І одразу ловлю його погляд.

Демонович сидить за столом. Свердлить мене своїми демонськими очиськами, від яких мені завжди хочеться або втекти, або виправдатись за всі гріхи, що вчинила за недовге й не надто бурхливе життя.

Серце падає в п’яти. Буквально. Відчуваю це фізично — як щось важке летить униз і тягне за собою все інше.

— Доброго ранку, — видавлюю чужим голосом. Таким тоненьким й писклявим, що одразу стає і соромно, і смішно. І трохи ніяково.

А він… він дивиться. Просто дивиться. Не кліпає.

І мої зуби починають вибивати чечітку. 

І тільки тоді, смакуючи мій страх, повільно не каже:

— Вітаю, Любочко.

Від того, як він вимовляє моє ім’я, стискається живіт. Не тільки від страху. Ох, ні… Ці хрипкі нотки… я пам’ятаю їх надто чудово. Надто яскраво… 

Машинально відступаю на пів кроку — і впираюсь спиною в двері. 

А він повільно відсуває стілець. Навмисно повільно, щоб подражнити мої натягнуті нерви. Так само повільно встає.

І йде до мене. Кожен його крок — як окремий удар по нервах.  

Я ковтаю, але в горлі сухо, як у пустелі.

— Давно не бачились, — каже він хрипко і надто спокійно, зупинившись на відстані кількох кроків. — Не пам’ятаєш, коли востаннє?

Мені хочеться сказати “вибачте”. Або “я не хотіла”. Або “я злякалась”. Загалом усі ті речі, які продумувала по дорозі… Але натомість просто стою і стискаю пальцями край светра.

— Я… — починаю і зупиняюсь. Думки розбігаються, як коти від пилососа. — Я хотіла подзвонити.