Розділ 13. Із вогню, та в полум’я

Заходжу в офіс і одразу ловлю це відчуття — ніби всі на мене дивляться. От буквально всі. Навіть фікус. Особливо фікус. А він міг би, між іншим, підтримати. Все ж я його рятувала.

«Спокійно, Любочко, — кажу собі подумки. — Ніхто нічого не знає. Це не написано в тебе на лобі. І точно не світиться неоновими літерами “переспала з босом”.»

Хоча…

Мимоволі проводжу рукою по шиї, перевіряючи, чи не визирає з-під коміра щось компрометуюче. Светр я сьогодні вдягла з горлом. На всяк випадок. На всі випадки життя. На випадок кар’єрного самогубства теж.

— Любочко! — налітає на мене Юлька ще до того, як я встигаю сісти. — Ти де пропала? Пишу тобі, пишу, а ти як у бункері.

— Ну, майже, — бурмочу, знімаючи пальто й намагаючись не заплутатись у власному шарфі. Витягаю свою цеглинку з кишені. — На деякий час тобі доведеться забути про месенджери й зв’язуватись зі мною по-старинці.

— О! — її очі округлюються. — Оу… Що трапилось?

— Розбила свій, у ремонті. Це мама пожертвувала…

— Ну… ем… круто… А ми були за містом, — починає вона, і я вже готуюсь морально. — Різдво, сімейні посиденьки, мама Юрчика… Ох, ти не уявляєш! Привезла я на святковий стіл свою фірмову фаршировану щуку… Ну і як завжди — то не пропеклась, то начинка не та. І Юрчик щось схуд… Загалом… знаєш, от ненавиджу таке. Наче й причепитись нема до чого, а в животі млоїть…

— Угу… Знаю… — сідаю за стіл. Поправляю комір — здалось, що сповз. І Юлька відразу ж туди.

— Лю… а це що…

— Нічого, — червонію.

— Чекай-чекай, яке нічого, — ривком опускає комір, і очі в неї стають як у лемура. — Офігіти.

Квапливо вириваюсь, знову натягую по самі вуха, озираюсь — на щастя, на нас ніхто уваги не звертає.

— Це Сергій? — нахиляється ближче, шепоче. Очі виблискують цікавістю. — Але ні… стоп… — морщить лоба. — Сергій з Мариною пішов. Ти раніше за всіх. То хто? Ти з кимось познайомилась? Ти віддалась на першому побаченні? Це Тіндер, так? Нарешті скористалась моєю порадою!

Я закочую очі. Мовчу, як риба.

«Все», — думаю. Зараз буде серіал.

Але Юлька раптом нахиляється і ляскає себе долонею по лобі.

— Дідько! Люб, Демонович наказав тобі відразу до нього дути, як тільки з’явишся.

У мене всередині щось робить кульбіт без страховки.

— Він злий? — обережно питаю. Стріляю боязко очима в сторону коридору.

— Критично. Прийшов раніше. Набагато раніше, ніж зазвичай. В офісі нікого, крім мене, не було, бо я ж електричкою. Від свекрухи. В Юрчика вихідний, то він у матусі від’їдається, свої впалі щічки нажовує, мамина птася, — пирхає сердито.

— Юль!

— А, так. Точно. Загалом, я ще навіть каву не допила, а він уже тут. Запитав, де ти. Я сказала, що ти ще не прийшла.

— І?..

— І сказав, — Юлька робить драматичну паузу, — що як тільки ти з’явишся, щоб одразу йшла до нього. В кабінет.

Светр раптово починає надто тиснути на шию.

— Дідько, — хриплю, забувшись, відтягую комір. І цього разу мене спиняє сама Юлька.

— Тримайся, — співчутливо каже вона. — Хочеш, я тобі каву поки приготую? І в мене є пиріг з вишнями. Тобі глюкоза точно не завадить після всього.

Киваю, відчуваючи, як ще більше здавлює горло.

— Сподіваюсь, я повернусь живою.