12.3

Неділі в мене завжди схожі на марафон без призів. Купа справ і завтрашній понеділок, що тисне непіднімним вантажем. Суботи люблю значно більше…

Зранку забігаю до мами, от як тільки прокинулась ― біжу. Щоб не встигла подзвонити. Бережу свої і так вимотані нерви, бо якщо вона подзвонить і не додзвониться ― ховайся в жито. Звинуватять у всіх гріхах, від її хворого серця і до глобального потепління. 

Скажете, чому я на це піддаюсь? А я скажу вам, що не так легко подолати роками відпрацьований сценарій. Хоча я чесно стараюсь, і психотерапевт мене дуже хвалить. 

Ось сиджу на краю маминого ліжка, тримаю її за руку й намагаюсь емоційно відмежуватись від її гірких зітхань. Бо я сильна, доросла і не несу відповідальності за її фантазії, тривоги й накрути. 

— Мені вночі було дуже погано, — каже тихим, змученим голосом. — Серце стискало… Я думала, все. Кінець.

У мене холоне в животі. Автоматично. Як завжди.

— Ти ж у лікарні, мам, — кажу обережно. — Лікарі сказали, що нічого критичного.

— Вони завжди так кажуть, — сумно зітхає. — А потім… потім уже пізно. От бабуся твоя…

Я киваю. Киваю, як китайський болванчик. Заварюю їй чай. Слухаю далі.

— Вові дзвонила, — продовжує, дивлячись у стелю. — Не взяв. Жодного разу. У нього своє життя. А я… я вже стара, нікому не потрібна.

— Мам, — пробую втрутитись.

— І ти теж… — вона нарешті дивиться на мене. — Лежу і думаю — от помру, і ніхто ж навіть не дізнається. А я ж вас сама тягнула. Коли ваш батько пішов, я ж з двома немовлятами… Сама-самісінька. Без підтримки. Без допомоги. А тепер…

― У мене телефон зламався. Я впала і він розбився. Занесла вчора в ремонт, після лікарні.

В горлі дере. Тут не важливо, що сталося насправді. Важливо — що вона страждала.

— Ох, ти завжди незграбна, — махає рукою мама. — Візьмеш мій старий телефон. Звісно, він не оцей такий, новомодний, з вашими всілякими інтернетами. Але працює. А мені ж треба, щоб ти була на зв’язку. Раптом мені знову стане погано… Зайдеш ще вазони мої полити. Там відстояна вода на балконі. Як там без мене мої фіалочки… Бідолашні… Аби не зачахли…

— Добре, — кажу я, вже знаючи відповідь наперед. — Візьму. І за фіалочками твоїми пригляну…

Вона полегшено зітхає. Мені здається, навіть біль у серці трохи відпускає. Магія турботливої доньки.

Від мами виходжу втомлена, ніби пробігла п’ять кілометрів із мішком картоплі на плечах. Але часу на видих немає.

Мені ще Манюню в ветклініку нести. Добре, що вона недалечко, можна й пішки прогулятись. 

Манюні сценарій нашого спільного вихідного походу не сподобався. З теплої квартири на вулицю, а потім в незнайоме погано пахнуче місце.

— Вона у вас дуже… емоційна, — каже лікар, коли Манюня влаштовує концерт із серії «мене викрали й зараз будуть різати без наркозу».

— Це в нас сімейне, — бурмочу.

Намагаюсь втримати, як показує медсестра, поки киці роблять щеплення. Слухаю уважно суворі рекомендації. Від суми на касі сіпається око. 

Після такої екзекуції Манюня на мене образилась. Демонстративно дивиться повз мене, ніби я її зрадила. Але зате тепер вона вакцинована, здорова і гордо ігнорує мене.

З клініки я виходжу повільно. Навмисне обираю маршрут повз дім Демоновича. Якщо не подзвонити — то чому б не зайти? Вдруге ж не так страшно, як уперше. Хоч і більш соромно. Таке враження, що нав’язуюсь.

Але ж… Він дзвонив. Сам. Не один раз. Тож власне… Головне, Манюню тримати якомога далі. Пара слів, або просто записка через вахту. Чому б і ні? “Типу. Зламався телефон. Поговоримо в понеділок.” Це ж ок?

Саме так я втішаю свою скромну душу, ховаючи за пазухою кошеня і свою ніяковість. 

І тоді я бачу Демоновича власною персоною, що стоїть біля машини. Звісно насуплений. Як завжди. 

Серце б’ється в горлі.Через мене він такий злий? Я розсердила?

Зависаю. Треба підійти, сказати хоч щось. Бо це ж точно доля, що його зустріла просто під під'їздом. 

А що сказати? «Пробач». «Я злякалась». «Мені треба було…»

Горло пересихає. У голові порожньо. Замість голосу — жалюгідний писк, що навіть близько не нагадує людську вимову.

Набираю в легені повітря, роблю крок — і нога зрадницьки ковзає. Замість асфальту ― лід, припорошений снігом. Світ нахиляється. Манюня впивається кігтиками мені в груди. А моя дупа зустрічається з холодною твердою поверхнею.

З очей бризкають сльози. Заковтую повітря, як риба. Куприк віддає тупим болем кудись в самісіньке сонячне сплетіння. 

І мовчки спостерігаю як Демонович сідає в машину. Сиджу і дивлюся крізь пелену сліз, як його машина зникає за поворотом.

Тепер таки точно уся надія — на понеділок.