12.2

І час в лікарняній палаті поступово починає тягтись, мов гума. Я фоном слухаю мамині зітхання, підтакую у потрібних місцях, подаю воду, підправляю ковдру, хоча вона й так лежить ідеально. Мама час від часу стогне — неголосно, з почуттям, — ніби нагадуючи, що їй тут важко. Доводиться миттєво реагувати: нахилятись, питати, чи не болить, чи не треба допомоги, чи не холодно… 

Медсестра заходить двічі. Питає стандартне. Мама чемна, тиха, зібрана. Як тільки двері зачиняються — знову зітхання, погляди в стелю й фрази з серії «я тут нікому не потрібна».

Але навіть попри нескінченний день за вікном врешті темніє. Пекельний день закінчується, залишаючи по собі втому, турботи і мамині репліки з підтекстом. Ловлю себе на тому, що автоматично гладжу край ковдри, як Манюню, коли та нервується. Тіло працює швидше за голову.

— Ти йди вже, — каже мама, кидаючи погляд у темряву за вікном. — Втомилась же. А то ще впадеш десь по дорозі, й тоді що? Дві в лікарні будемо.

— Я ще трохи посиджу, — кажу, хоча спина вже ниє, а в скронях пульсує.

— Ну дивись… — зітхає вона. — Я ж не тримаю. Просто приємно, коли хтось поруч.

І я сиджу. Бо як піти, коли приємно.

А коли нарешті виходжу з лікарні, наче вперше відчуваю, що дихаю на повні груди. Навіть не кутаюсь у куртку, щоб на повну відчути свіжість повітря, хрустку кусючість морозу. Збираю думки в щось логічне й послідовне, й перше, що роблю — набираю Вову. Його номер теж, чомусь не підписаний, телефонна книга виглядає якоюсь сиротливою. Проте знаю на пам’ять, і квапливо натискаю потрібні цифри. 

У слухавці гудки. Один за одним. Протяжні й байдужі. А потім — «поза зоною досяжності».

— Серйозно? — бурмочу собі під ніс. — Ти десь між шашликом і феєрверком?

Пробую ще раз. Те саме. Пишу повідомлення — не доставлено. От малий гів… загалом, поганий брат… 

А потім телефон гасне. Просто так, без причини. Хоч заряду на батареї повно. Натискаю кнопку. Нуль реакції. Ще раз. Тиша.

— Трясця… — видихаю. — Серйозно! 

Видихаю злість і розчарування з хмаринкою пару. Підтюпцем біжу на зупинку. От як тепер дзвонити мамі, як дізнаватись новини, як жити без телефону у ХХІ столітті, коли навіть план дня в ньому збережений.

Але помічаю на іншій стороні тьмяну вивіску “Ремонт телефонів, планшетів, ноутбуків”. 

Невже пощастило? 

Перебігаю по пішохідному, за кілька кроків захекано ввалюсь в стареньке облуплене приміщення, що, мабуть, ремонт бачило часів ремонту тієї самої лікарні. Може й ще раніше…

Майстер дивиться на нього з таким обличчям, ніби я принесла пацієнта без шансів.

— Спробуємо, — крекче, розумно потирає підборіддя. — Але нічого не обіцяю.

Я рахую в голові. Ремонт. Ліки. Продукти. Проїзд. Сума росте, як на дріжджах. Новий я не потягну. Навіть у кредит.

― Зробіть все, що в ваших силах, ― кажу патетично, витягую сімку і знову шурую в напрямку зупинки. 

Тепер навіть якщо Демонович і надумає дзвонити, то не зможе. І я теж…

І від цього трохи трусить. Не сильно. Так… фоном. Як дрібний тремор. Я заспокоюю себе: У понеділок поговорю. Скажу, що злякалась. Що мама. Що телефон зламався. Він зрозуміє. Він же дорослий. Він же розуміючий…

Загалом, все буде добре. 

Я повторюю це, як мантру, поки ввечері роблю рутинні домашні справи, годую Манюню, готую вечерю й сніданок, щоб завтра менше біля плити. І для мами готую дієтичний обід, щоб зранку смаколиків завести. І врешті без сил падаю на ліжко, не роздягаючись. 

А десь там, на іншому кінці міста, мій жахливий сексуальний бос живе своє життя. І може теж думає про мене. Бо ж так буває, правда, що кохання виникає між двома такими різними людьми.

Від авторки

Мої любі💔
Дякую вам за підтримку, коментарі, вподобайки й кожне добре слово — ви в мене просто супер-найкращі. Читаю все, дуже уважно, навіть коли мовчу, бо намагаюсь устигнути писати далі ❤️

Наступний розділ буде в понеділок, тож додавайте книгу в бібліотеку, щоб не пропустити оновлення. Любочка з Демоном вже готують вам нові нерви, емоції й трохи хаосу 😏

Обіймаю міцно.
З любов’ю, ваша Ванілька 🐱(=^･ω･^=)