Розділ 12. А точно карма?

Лікарня буквально збиває з ніг насиченим запахом антисептика настояного на валер’янці. Автоматичні двері ковтають моє бідне тіло всередину з байдужим “ш-ш-ш”, ніби я не донька, що мчала рятувати матір, а чергова одиниця статистики.

Зупиняюся просто посеред холу, обертаюся навколо власної осі й одразу гублюсь. Люди. Черги. Кілька коридорів, які розходяться, мов лабіринт. Таблички з написами дрібним шрифтом, який точно створений, щоб його ніхто не читав у стані паніки.

Серце знову починає витворяти щось схоже на барабанне соло.

Спокійно, Любочко. Ти доросла. Ти відповідальна. Ти вже тут була… Колись… В дитинстві…

Але лікарні, як правило, не міняються. Навіть стіни не завжди фарбуються. От я впевнена, що саме ця фарба вкривала їх, коли я відвідувала бабусю п’ятнадцять років тому. 

— …не туди, — бурмочу, бо вже зробила крок у бік рентгену, хоча мені точно не туди.

Підходжу до стійки реєстратури. За склом — жінка, здається, теж з тих самих часів, що і фарба. Може саме вона й фарбувала… чому б ні… 

— Добрий день, — кажу трохи задихано. — Мені треба знайти пацієнтку. Маму. Її сьогодні привезла швидка.

Жінка повільно підіймає на мене очі.

— Прізвище.

― Світлична.

Стукає по клавіатурі так неквапливо, що в мене встигає посивіти ще кілька волосин.

— Є. Терапія. Другий поверх. Палата… — вона примружується. — Двісті сьома.

— Дякую! — випалюю й уже відбігаю.

— Ліфт ліворуч! — летить мені вслід.

Я, звісно ж, біжу праворуч. І, звісно ж, упираюся в зачинені двері з написом «Службове». Лише після цього зупиняюсь, видихаю й повертаюся.

Другий поверх. Довгий білий коридор. Наче спеціально такий створений, щоб іти ним і думати про “тлінність буття”.

Знаходжу палату не одразу. Пробігаю повз, повертаюсь, читаю номер, сумніваюсь, читаю ще раз. Серце калатає десь у горлі.

Стукаю.

— Можна?

— Ой… — лунає знайомий голос. — Заходьте… 

Штовхаю стулку — і одразу бачу маму. Вона лежить на ліжку навпроти дверей, напівприкрита ковдрою, з акуратно зачесаним волоссям і дуже нещасним виразом обличчя. 

— Мам… — видихається з мене.

Вона довго дивиться на мене. Мовчить. Помічає розтріпане волосся, поспіхом застібнуту куртку, сумку, що сповзає з плеча.

— Все ж приїхала… — зітхає. — А я вже думала, не дочекаюсь.

У грудях стискає.

— Як ти? — підходжу ближче, торкаюсь її руки. 

— Та як… — зітхає. — Лікарі кажуть, що нічого страшного. Але ж вони завжди так кажуть. А серце — воно ж не жартує. Особливо коли діти забувають дзвонити.

— Мам… 

— От Вова, наприклад. Йому навіть у голову не прийшло подзвонити. Поїхав святкувати. А я тут. Сама. Як сирота. Але хлопець, що з нього взяти…

Кліпаю.

— Він знає, що ти в лікарні?

— Та не знає… — махає рукою. — Я не хотіла його турбувати, засмучувати. Він же в нас такий м'якосердий, такий чутливий...

Слова колють, як дрібні голки. Я відчуваю, як усередині знову підіймається хвиля провини. За все одразу. За вчора. За сьогодні. За те, що живу не так, як мама вважає правильним. За те, що не така чутлива, як Вова. 

— Я принесла все, що ти просила, — поспіхом кажу, дістаючи пакети. — Ліки. Воду. Фрукти. Бульйон знайшла хороший.

Очі мами починають блищати.

— Ой… — прикладає руку до грудей. — Ну навіщо ж ти так… Я ж казала — не треба… ― протягує руку до пакетів. Заглядає всередину.

— От бачиш, — м’яко каже. — Тільки ти в мене й є. На тебе й надія.

Я усміхаюсь втомлено.

Сідаю на край ліжка, пригладжую волосся, розстібаю куртку. Відчуваю, як тіло нарешті згадує, що не спало, не їло й пережило занадто багато за останні години. Плечі ниють. Голова гуде.

— Ти б відпочила, — раптом каже мама лагідно. — А то змарніла вся. Ні чоловіка, ні сім’ї… Все працюєш.

— Я справляюсь, мам.

— Звісно-звісно, — киває вона. — Просто… я хвилююсь.

І в цей момент я ловлю себе на тому, що знову хочу зробити більше. Побути довше. Допомогти ще. Довести, що я хороша донька.

Телефон у кишені мовчить.

Більше сьогодні мені ніхто не дзвонить...