11.3

Здригаюся всім тілом. Рушник на грудях розв’язується, зісковзує вниз, намагаюсь підхопити — і, звісно ж, нічого не вдається.

— Ай!

Телефон висковзує з пальців і падає на підлогу. Рушник, до речі, теж...

Глухий тук.

Тиша.

— Ні-ні-ні… — шепочу, завмираючи з серцем у горлі.

Присідаю, аби як закутуюсь. Підіймаю телефон тремтячими пальцями. Екран чорний. Мертвий. Уздовж — тонка, але дуже виразна тріщина. Така, що одразу б’є по нервах і бюджету. Ось тобі й пошкодувала на захисне скло… 

— Тільки не це… — ковтаю повітря. Плюхаюсь на підлогу, схлипую жалібно. — Будь ласка. Я ж не маю грошей. Я ще навіть за фен не розрахувалась…

Натискаю кнопку. Нічого.

Ще раз. Сильніше. Майже з погрозою.

— Вмикайся, я сказала! ― суплюсь, наче він може мене чути.

Секунда. Дві. Три.

Але екран таки спалахує. Логотип. Я мало не плачу від полегшення.

— Живий… — видихаю. — Ти живий. Я тебе люблю. Я ніколи більше не жбурлятиму техніку.

І саме в цей момент телефон знову дзвонить.

Я підскакую, як на пружині. Серце миттєво переходить у режим панічного бігу з перешкодами. Пальці судомно стискаються на корпусі, адреналін фігачить у вухах, як барабанний дріб. 

Дивлюсь на екран — і нічого не розумію. Номер якийсь дивний. Без імені. Без фото. Просто цифри.

Збій?

Звісно. Чому б і ні. У мене ж сьогодні день сюрпризів.

— Це Демонович… — шепоче внутрішній голос. — Сто відсотків він.

У голові вже малюється картина: холодний голос, стримана злість, пауза перед фразою «Любочко, нам треба поговорити». Я ковтаю слину, стискаю телефон так, що пальці біліють, і натискаю «прийняти».

— Алло…

— Любочко… — у слухавці лунає тягучий, стражденний голос. — Нарешті. Я вже думала, ти про мене зовсім забула…

Я моргаю.

— Мамо?

— А хто ж іще, — зітхає вона так, ніби тільки-но пережила маленький апокаліпсис. — Мені погано. Дуже. А ти не дзвониш, не пишеш… От помру — і ніхто ж не дізнається. Виростила дітей на свою голову…

У мене миттєво стискається живіт. Тривога накочує, як хвиля.

— Що значить «погано»? — швидко питаю. — Де ти? Що сталося?

— Та вже нічого… — сумно каже мама. — Швидка приїжджала. Чужі люди подбали. Тепер у лікарню кладуть. А рідні… рідним, видно, не до того.

— У яку лікарню? — вже майже кричу.

— Ой, не знаю… — зітхає. — Якась там… міська. Серце. Тиск. Аналізи. Лікарі щось говорили, але ж в цьому не розуміюсь…

Серце в мене калатає так, що я ледве чую власні думки.

— А Вова де? — виривається автоматично.

— Вова… — мамине зітхання ще драматичніше. — Вова не захистився, уявляєш? Щоб напругу зняти, поїхав із друзями на дачу. Різдво ж. Чоловічі розваги. Йому можна. Він же чоловік. А я… я сама. На свято. Нікому не потрібна.

— Мамо… — стискаю перенісся. — Скажи конкретно: де ти і що з тобою.

― Я в лікарні, де колись бабуся лежала, пам’ятаєш? Та, де сосна біля входу і лавочка з собакою. Забула номер… Тобі далеко сюди їхати… Не треба… Не витрачай свій час на стару матір… така наша доля батьківська… 

— Я зараз приїду, — кажу не думаючи. — Що тобі купити?

— Та нічого… — сумно. — У мене все є. Чужі люди подбали…

— Мамо.

Дихає ображено в слухавку.

— Ну… якщо вже так… ― починає перераховувати. Детально. Назви ліків, дозування, якісь ще медичні приладдя, по типу скляночок для аналізів і бинтів… А ще продукти: вода, фрукти, і непогано було б домашній бульйончик, але його довго варити, а в лікарні їжа жахлива…

Я мовчки киваю, хоча вона мене не бачить. Придумую, де можна хороший бульйон купити, бо дійсно готувати часу нема. Паралельно, поставивши на гучномовець, роблю бронь у аптеці по дорозі на потрібні ліки й судомно вигадую, де взяти на це гроші ― зарплата скоро, але ж не вже…

— Добре. Я все привезу, — кажу. — Я вже виїжджаю.

— Дякую, доню… — голос м’якшає. — От ти в мене єдина…

Зв’язок обривається.

Ще хвилину сиджу посеред кімнати з телефоном у руці, розпатлана, обмотана мокрим рушником, і не можу позбутись відчуття, що мене щойно переїхав каток із написом «почуття провини».

— Ну от… — шепочу. — Любочко, вітаю. Ранок удався. Не треба було грішити з босом, ой не треба було. Карма, це точно карма!

Квапливо одягаюсь, заплутуюсь у рукавах, ледь не падаю, шукаю ключі, знову бурмочу щось під ніс Манюні, яка дивиться на мене з осудом.

Через п’ять хвилин я вже вискакую з квартири, навіть не згадавши, що ще десь там колись до мене намагався додзвонитись Демонович. 

Двері зачиняються.