11.2

Решту дороги відраховую хвилини, щоб уже якнайшвидше опинитись за рідними стінами, без чужих допитливих поглядів. І ось нарешті я вдома. 

Двері за мною зачиняються надто гучно, як на мою совість. Я завмираю на секунду, прислухаюсь — ні, ніхто не скаржиться, ніхто не вибігає з претензіями. Добре. Значить, ще не все втрачено.

— Манюнюсь… — шепочу в порожнечу.

У відповідь — ображене «мррр-аааау», яке одразу переходить у докірливе верещання. Манюня вискакує з-за тумбочки, як маленький пухнастий привид помсти, і починає кружляти навколо моїх ніг, плутаючись під каблуками.

— Я знаю, знаю, — зітхаю, знімаючи пальто. — Я жахлива людина. Ти маєш повне право мене не любити.

Манюня має іншу думку. Вона має миску. І дуже чітке уявлення, що я — запізніла офіціантка з порожніми руками.

Совість гризе так, ніби в мене всередині завівся маленький бобер із дуже гострими зубами. Я висипаю корм, дивлюся, як вона накидається на нього з усією драматичністю голодної сироти, і відчуваю, як щось у грудях трохи відпускає.

— Пробач, — кажу вже тихіше. — Мама не навчала мене правильно грішити й водночас годувати котів.

Манюня не відповідає. У неї зараз важливіші справи.

Я стягаю сукню, кидаю її на спинку стільця — куди ж іще — і прямую в душ. Гаряча вода накриває одразу, щільно, як ковдра. Я впираюсь долонями в кахель і заплющую очі.

І, звісно ж, тіло мене зраджує.

Воно пам’ятає. Все. Кожен дотик. Кожен видих. Те, як він притискав, як тримав, як шепотів моє ім’я, тихо, так, ніби це щось важливе. М’язи ниють солодко, приємно, знайомо й водночас дивно — я й забула, що так буває. Що хтось може хотіти. Що я можу відчувати.

Стільки часу — нічого. Жодних стосунків, побачень, залицянь... Пустка. Робота, дедлайни, кава, Манюня, серіали фоном. А тут — бац. Демонович. Зі своїм демонським тілом і зовсім неофіційними методами впливу на жіночий організм.

— Це теж не стосунки, — бурмочу собі під ніс, дозволяючи воді стікати по шиї. — Це… ем… спорт. Для здоров’я.

Ха! ― пирхає внутрішній голос. ― Для здоров’я, кажеш? Особливо психічного. Особливо перед понеділком.

Я вимикаю воду й виходжу з душу, обмотавшись рушником. Підходжу до дзеркала — і завмираю.

— Трясця…

На шиї — кілька темніших плям. Засоси. Справжнісінькі. Такі із серії «я була зайнята чимось приємним, дахозносним вночі». Щоки палають. Серце падає кудись у район п’ят.

— Як це приховати… — бубоню, роздивляючись себе з різних ракурсів. — Вони ж до понеділка… зійдуть? Так?

Дзеркало мовчить. Воно сьогодні не на моєму боці.

Мабуть, светр. Під горло. Або шарф. Або я раптово стану фанаткою водолазок. 

І наче у відповідь позіхаю так широко, що аж щелепа клацає. Ніч минула коротко і насичено. Майже без сну, зате з цілковитим спаленням калорій, які наїла на корпоративі і в Демоновича вдома. І це теж можна зарахувати як плюсь для несподіваного сексу, чи не так?

Мляво беруся за фен — ще один виклик долі. Кучері — це не просто волосся. Це проєкт. Тут треба баланс: не пересушити, не залишити сирими, не розпушити так, щоб я виглядала як кульбабка в екзистенційній кризі.

Я нахиляю голову, сушу пасмо за пасмом, кручу, мну, сварюся подумки на генетику — і саме в цей момент чую, як у кімнаті розривається телефон.

Серце робить кульбіт.

Я знаю. Просто знаю, хто це. Навіть на екран дивитись не треба. 

А можна я тут залишусь, у ванній, в рушнику і з феном?

Не можна! ― соромить внутрішній голос. ― За свої вчинки треба відповідати. 

Тому приречено йду в кімнату. Зажмуривши одне око, наче це допоможе відчувати меншу провину, опускаю шторку. Десять викликів. Звісно від нього.

— Аж десять… — шепочу, відчуваючи, як холодок повзе спиною. — Мені капець!

Телефон знову оживає в руці. Вібрує. Ім’я на екрані світиться, мов вирок.

Демонович.

Трясця!