Розділ 11. Гріхопадіння Любочки

Я прокидаюся не одразу. Спершу — тепло. Потім — чужий подих у волоссі. Потім — усвідомлення, що це вже не сон.

Усередині щось сіпається, різко й болісно. Наче хтось смикнув за тривожний дзвіночок просто під ребрами. Я боюся поворухнутись. Навіть вдих зробити боюся — раптом він прокинеться, раптом відкриє очі, раптом скаже щось звичайне, ранкове, таке, після чого я остаточно провалюсь крізь ліжко.

Я лежу на боці, спиною до нього. Його рука — на моїй талії. Спокійна. Упевнена. Ніби була тут завжди.

І поступово жах ситуації починає до мене доходити.

Любочко — ти ідіотка. Ти безсовісна, безсоромна ідіотка.

Бо тільки ідіотки могли так вчинити — прийти до боса поночі. Цілуватися з ним, а потім ще й переспати. Знала б мама… До речі, вона, мабуть, досі думає, що я цнотлива, і цю саму цноту збираюсь подарувати чоловікові в першу шлюбну ніч… років так після сорока…

Ковтаю грудку в горлі. За вікном ледь-ледь займається світанок. Демонович солодко сопе, обвивши моє нещасне бідне тільце всіма кінцівками. Велика рука владно закинута на моє плече і міцно притискає до грудей.

Як же вибратись? А вибратись треба. Бо я просто не знаю, як поглянути йому в очі. І додому треба. Там моя бідна Манюня. Голодна.

Совість починає шкрябати і так змучену докорами свідомість.

Не дихаючи, потихеньку відповзаю.

Впріваю, поки припідіймаю демонську кінцівку — важкий, як сто чортів.

Хихикаю, звісно ж подумки, коли доходить весь каламбур порівняння.

І таки, плутаючись у простирадлах, виповзаю. Боязко озираюсь, але демон перекочується на моє місце, притискає мою подушку і втикається в неї носом, пробурмотівши щось незрозуміле.

Я застигаю, милуючись шикарним демонським тілом. Оскільки простирадло на мені, Демонович відкривається мені в усій красі. Навіть губу закушую. Між ніг починає солодко пульсувати.

Фу, Любочка, ти невиправна. Твоя б воля — знову б пірнула в хащі гріхопадіння і творила всякі різні безчинства з власним босом. Безсоромна!

Хочеться завити вголос. Точно інкуб. Інакше я б так легко голову не втратила. Я взагалі ніколи голову не втрачала.

Розмотую простирадло на своїх грудях. Прикриваю спокусливі демонські тілеса і поспіхом хапаю власний розкиданий одяг. Влізаю в нього в коридорі. Точніше — в сукню, пальтечко і чобітки. Панчохи так і не знаходжу, як і білизну.

Таксі викликаю в коридорі. Судомно пояснюю, де мене забрати (вулиця й номер будинку геть вилетіли з голови). Але видихаю тільки в машині. І, почервонівши, судомно поправляю поділ на голих колінах, впіймавши в дзеркалі заднього виду зацікавлений погляд таксиста.

— На Шевченка, 12, — буркаю й відвертаюсь до вікна.

Щоки пашать. І я себе заспокоюю, що це рандомний дядько, рандомне таксі і байдуже, які думки рояться в його голові. А все одно ковтаю нудотну грудку сорому.

Але цей сором — ніщо порівняно з тим, який відчую в понеділок. Бо, як показує практика, боси якщо й сплять зі своїми підлеглими, то це одноразова акція або такий собі пошлий обов’язок — не факт що за додаткову оплату. Третє буває лише в казках — кохання і щасливе сімейне життя.

І це третє точно не про мене. Не про Любочку, яка доводить його по десять разів на день до білого накалу.