Розділ 11. Гріхопадіння Любочки

Я прокидаюся не одразу. Спершу — тепло. Потім — чужий подих у волоссі. Потім — усвідомлення, що це вже не сон.

Усередині щось сіпається, різко й болісно. Наче хтось смикнув за тривожний дзвіночок просто під ребрами. Я боюся поворухнутись. Навіть вдих зробити боюся — раптом він прокинеться, раптом відкриє очі, раптом скаже щось звичайне, ранкове, таке, після чого я остаточно провалюсь крізь ліжко.

Я лежу на боці, спиною до нього. Його рука — на моїй талії. Спокійна. Упевнена. Ніби була тут завжди.

І поступово жах ситуації починає до мене доходити.

Любочко — ти ідіотка. Ти безсовісна, безсоромна ідіотка.

Бо тільки ідіотки могли так вчинити — прийти до боса поночі. Цілуватися з ним, а потім ще й переспати. Знала б мама… До речі, вона, мабуть, досі думає, що я цнотлива, і цю саму цноту збираюсь подарувати чоловікові в першу шлюбну ніч… років так після сорока…

Ковтаю грудку в горлі. За вікном ледь-ледь займається світанок. Демонович солодко сопе, обвивши моє нещасне бідне тільце всіма кінцівками. Велика рука владно закинута на моє плече і міцно притискає до грудей.

Як же вибратись? А вибратись треба. Бо я просто не знаю, як поглянути йому в очі. І додому треба. Там моя бідна Манюня. Голодна.

Совість починає шкрябати і так змучену докорами свідомість.

Не дихаючи, потихеньку відповзаю.

Впріваю, поки припідіймаю демонську кінцівку — важкий, як сто чортів.

Хихикаю, звісно ж подумки, коли доходить весь каламбур порівняння.

І таки, плутаючись у простирадлах, виповзаю. Боязко озираюсь, але демон перекочується на моє місце, притискає мою подушку і втикається в неї носом, пробурмотівши щось незрозуміле.

Я застигаю, милуючись шикарним демонським тілом. Оскільки простирадло на мені, Демонович відкривається мені в усій красі. Навіть губу закушую. Між ніг починає солодко пульсувати.

Фу, Любочка, ти невиправна. Твоя б воля — знову б пірнула в хащі гріхопадіння і творила всякі різні безчинства з власним босом. Безсоромна!

Хочеться завити вголос. Точно інкуб. Інакше я б так легко голову не втратила. Я взагалі ніколи голову не втрачала.

Розмотую простирадло на своїх грудях. Прикриваю спокусливі демонські тілеса і поспіхом хапаю власний розкиданий одяг. Влізаю в нього в коридорі. Точніше — в сукню, пальтечко і чобітки. Панчохи так і не знаходжу, як і білизну.

Таксі викликаю в коридорі. Судомно пояснюю, де мене забрати (вулиця й номер будинку геть вилетіли з голови). Але видихаю тільки в машині. І, почервонівши, судомно поправляю поділ на голих колінах, впіймавши в дзеркалі заднього виду зацікавлений погляд таксиста.

— На Шевченка, 12, — буркаю й відвертаюсь до вікна.

Щоки пашать. І я себе заспокоюю, що це рандомний дядько, рандомне таксі і байдуже, які думки рояться в його голові. А все одно ковтаю нудотну грудку сорому.

Але цей сором — ніщо порівняно з тим, який відчую в понеділок. Бо, як показує практика, боси якщо й сплять зі своїми підлеглими, то це одноразова акція або такий собі пошлий обов’язок — не факт що за додаткову оплату. Третє буває лише в казках — кохання і щасливе сімейне життя.

І це третє точно не про мене. Не про Любочку, яка доводить його по десять разів на день до білого накалу. 

Решту дороги відраховую хвилини, щоб уже якнайшвидше опинитись за рідними стінами, без чужих допитливих поглядів. І ось нарешті я вдома. 

Двері за мною зачиняються надто гучно, як на мою совість. Я завмираю на секунду, прислухаюсь — ні, ніхто не скаржиться, ніхто не вибігає з претензіями. Добре. Значить, ще не все втрачено.

— Манюнюсь… — шепочу в порожнечу.

У відповідь — ображене «мррр-аааау», яке одразу переходить у докірливе верещання. Манюня вискакує з-за тумбочки, як маленький пухнастий привид помсти, і починає кружляти навколо моїх ніг, плутаючись під каблуками.

— Я знаю, знаю, — зітхаю, знімаючи пальто. — Я жахлива людина. Ти маєш повне право мене не любити.

Манюня має іншу думку. Вона має миску. І дуже чітке уявлення, що я — запізніла офіціантка з порожніми руками.

Совість гризе так, ніби в мене всередині завівся маленький бобер із дуже гострими зубами. Я висипаю корм, дивлюся, як вона накидається на нього з усією драматичністю голодної сироти, і відчуваю, як щось у грудях трохи відпускає.

— Пробач, — кажу вже тихіше. — Мама не навчала мене правильно грішити й водночас годувати котів.

Манюня не відповідає. У неї зараз важливіші справи.

Я стягаю сукню, кидаю її на спинку стільця — куди ж іще — і прямую в душ. Гаряча вода накриває одразу, щільно, як ковдра. Я впираюсь долонями в кахель і заплющую очі.

І, звісно ж, тіло мене зраджує.

Воно пам’ятає. Все. Кожен дотик. Кожен видих. Те, як він притискав, як тримав, як шепотів моє ім’я, тихо, так, ніби це щось важливе. М’язи ниють солодко, приємно, знайомо й водночас дивно — я й забула, що так буває. Що хтось може хотіти. Що я можу відчувати.

Стільки часу — нічого. Жодних стосунків, побачень, залицянь... Пустка. Робота, дедлайни, кава, Манюня, серіали фоном. А тут — бац. Демонович. Зі своїм демонським тілом і зовсім неофіційними методами впливу на жіночий організм.

— Це теж не стосунки, — бурмочу собі під ніс, дозволяючи воді стікати по шиї. — Це… ем… спорт. Для здоров’я.

Ха! ― пирхає внутрішній голос. ― Для здоров’я, кажеш? Особливо психічного. Особливо перед понеділком.

Я вимикаю воду й виходжу з душу, обмотавшись рушником. Підходжу до дзеркала — і завмираю.

— Трясця…

На шиї — кілька темніших плям. Засоси. Справжнісінькі. Такі із серії «я була зайнята чимось приємним, дахозносним вночі». Щоки палають. Серце падає кудись у район п’ят.

— Як це приховати… — бубоню, роздивляючись себе з різних ракурсів. — Вони ж до понеділка… зійдуть? Так?

Дзеркало мовчить. Воно сьогодні не на моєму боці.

Мабуть, светр. Під горло. Або шарф. Або я раптово стану фанаткою водолазок.