10.4

Я не встигаю ні подумати, ні відступити. Навіть злякатися — теж ні. 

Його подих торкається губ.

Я ще ширше відкриваю очі, не вірячи, що таке трапляється зі мною. Зі мною і наяву. Зі мною, Демоновичем — і наяву.

Але це дійсно трапляється.

Наші губи зустрічаються, і світ наче зсувається з осі. Його долоня пірнає в моє волосся, заривається, розсипаючи неслухняні пасма й шпильки, притягує за потилицю ближче. Так близько, що я відчуваю кожен його подих, кожен мікрорух.

Остання світла, твереза думка… 

Вона так і не з’являється.

Вир почуттів захоплює. Я не помічаю, як опиняюсь у нього на колінах. Просто в якусь мить диван зникає, а я вже тут — ближче, ніж дозволяла собі уявляти. Мої пальці стискають комір його футболки, ніби це єдине, що тримає мене в реальності.

— Завжди мріяв їх торкнутись, — шепоче мені у вуста, перебираючи мої кучері. — Вони зводили з розуму. Я щодня дивився на них, на тебе, і думав, вони такі ж пекучі, як сонячні промені.

— Ох… — видихаю, і голос звучить зовсім не так, як я звикла.

Демонович думав про мої кучері. Про моє жахливе, неслухняне волосся, яке я все життя випрямляла прасочкою, бо ніколи не могла акуратно вкласти.

Це не може бути реальністю. Це точно сон. 

— Не сон… — чую у відповідь і тільки тоді розумію, що промовила це вголос.

Загалом, це останнє, що встигаю почути, бо поцілунок триває. Уже сміливіший, настирніший. Його рука продовжує зариватись в волосся, ледь відтягуючи мою голову, щоб відкрити дужче для своїх губ. Інша міцно притискає за талію до свого твердого гарячого тіла. 

І я відпускаю себе. Бо Демонович… він як терпкий чай. Міцний і солодкий водночас. Його вуста — мені здається, я все життя мріяла їх відчути. Мріяла відчути, як він тримає мене в обіймах, ніжно пестить і шепоче про те, яка я, виявляється, прекрасна.

Я розплющую очі. Дивлюся на нього. 

— То що там з варіантом? — ковтаю грудку.

Жар розтікається внизу живота. У грудях — наче метелики, сполохані світлом, б’ються шалено крильцями.

— Будемо старанно вигадувати новий.

— Новий?

Закушую губу.

Його погляд темніє. Він охоплює моє підборіддя теплими пальцями, змушує вивільнити її, підійняти голову.

— Він з’явиться до завтра? ― видихаю. 

Відчуття, що саме зараз знаходжусь просто в точці неповернення накриває з головою. Далі лиш два варіанти… Або я таки викликаю таксі, їду звідси і забуваю про все, що трапилось, намагаючись жити й працювати як до сьогодні. Або пірнаю в глибокий вир, в якому ні дна, ні течії не видко, і просто надіюсь на краще, на те, що воно само собою розрулиться.

— У суботу? — підіймає брови. ― У суботу ми насолоджуватимемось вихідними. 

Червонію.

— А в понеділок? В офісі. Там усі… Я не зможу. Я дуже важко приховую свої емоції.

— Я помітив.

Червонію ще більше.

— Не ігноруй моє питання.

— Усе буде добре, Любочко. Я все владнаю.

— І не звільниш мене?

— Тебе? Тепер точно ні.

— Тобто я через ліжко собі таки місце збережу? — примружуюсь.

— Поки не через ліжко. Але ще й не ніч.

— Ти нестерпний!

Задихаюсь від обурення. Ну як так можна!

— Нестерпний демон?

— Саме так, — шепочу, й останні звуки мого голосу тонуть у палкому поцілунку.

Світ зникає. Офіс. Корпоратив. Зауваження. Причіпки. Є тільки він. І я. І відчуття, що це сталося саме так, як мало.