10.3

— Обережніше, Любо, — каже м’яко. — Я ж можу погодитись. На сніданок…

Я червонію до вух. Навіть повітря, яке вдихаю, здається гарячим, розпеченим, як у пустелі. Хапаю його жадібно ротом, а воно вливається в легені рідкою лавою й осідає десь в районі сонячного сплетіння гарячим пульсуючим клубком.

— Я не це… — бурмочу. — Не це…

Притуляю долоню до розпашілої щоки. Соромно як! Матінко рідна, я коли-небудь навчусь говорити зв’язно, як доросла людина, а не школярка, яку застали за школою, коли вона прогулювала урок?

— Я знаю, — відповідає спокусливо хрипко. — Але мені сподобалося, як це прозвучало.

Серце гупає десь у горлі. Той самий розпечений пульсуючий клубок під сонячним сплетінням переміщається кудись униз живота.

— Тож… усе може бути. Але зараз моя черга тебе годувати. Пригощайся, Любочко. Думаю, зі сніданками, приготованими люблячими руками, ця їжа не зрівняється. Але теж смачно. А колись і я для тебе зготую. Чи ти боїшся?

Я кліпаю. 

— Ч-ч-ч-ого?

— Не знаю… — знизує плечима, підсуває до мене тарілку, і я машинально беру її і виделку. Пальці трохи тремтять. — Може, того, що моя їжа тобі занадто сподобається, і ти залишишся…

Кидаю на нього швидкий погляд — і одразу відводжу. Сміється.

Таке враження, що знущається. Навіщо він так… Я ж жива людина, зі своїми почуттями. А він кепкує…

Насуплююсь сердито, ледь чутно бурмочу.

— У мене є Манюня. А у вас… у тебе алергія. Тож ні…

— Буду пити протигістамінні.

Пирхаю.

— На постійній основі їх не можна.

— Проконсультуюсь зі своїм сімейним.

— Він скаже позбутись кота. А кота я не віддам.

— Ми щось вигадаємо. Манюня не постраждає і не позбудеться твоєї любові, ласки й турботи.

— Стоп. Чекай. Ми що, навсправжки зараз обговорюємо, як будемо жити разом? ― зі сторони все виглядає наче сон, який сюрреалістичний сюжет дивного фільму. Я і Демонович, і Манюня в одному житловому просторі. 

Стискаю виделку так, що аж дивно, як вона не гнеться. Жарт зайшов кудись не туди…

Він робить паузу. Дивиться на мене довго. Занадто довго.

— Чому ні? — додає тихіше.

Напружуюсь.

— Ну… е-е-е… може тому, що це дивно? Нереально.

— Чому?

— Ну ти ж терпіти мене не можеш. Усі ці причіпки, зауваження. Усе те, що постійно доводило мене ледь не до сліз.

— Я змушений був це робити. Я тебе не «не можу терпіти».

— Змушений? Хто ж тебе змусив?

— Я сам. Бо це був єдиний спосіб тримати дистанцію.

— Від мене? — питаю, майже пошепки.

— Від себе. Я боявся втратити контроль. Я боявся, що якщо дозволю собі хоч крок… я вже не зможу зупинитися. Так, я тебе не “не міг терпіти”, Любо. Навпаки. Ти мені занадто сильно подобалась. Подобаєшся.

У мене холонуть пальці, а серце б’ється так гучно, що, здається, він це чує. І з кожним його словом гупає гучніше й гучніше.

— Ти мене переслідувала. Твій голос. Парфуми. Твій сміх. Ти снилась мені щоночі. Ти виводила мене з себе. Не давала працювати. Я не міг ні на чому зосередитись.

Майже фізично відчуваю, як світ хитається.

— Я?

— Так, — відповідає. — Ти. Щойно ти з’явилась в офісі — все пішло шкереберть. Я думав, якщо налякаю тебе, змушу звільнитись — усе припиниться. Це був ідеальний варіант… але зараз я бачу геть інший. І набагато кращий.

— Який? — ледь ворушу вустами.

Він повільно, не відводячи погляду, відкладає свою тарілку. Потім забирає з моїх рук мою — обережно, але впевнено, змушуючи мене розтиснути пальці.

— Такий? — нахиляється.

І той пекучий клубок внизу живота вибухає.