10.2

Він робить ковток чаю. Сідає навпроти. Свічка від потоку повітря мерехтить між нами.

Затамовую погляд, дивлячись на його обличчя, на тіні від тьмяного світла — м’які, як на портретах.

Він підіймає руку, куйовдить ще вологе волосся. В цю секунду здається надзвичайно милим.

— Не хотів іти на корпоратив.

— Більше, ніж зазвичай? На попередніх ти був… хоч і не хотів…

Кусаю губу. Чомусь ранить. Мабуть, я його допекла до печінок, що навіть перемогти себе було несила. От Демонович і вигадав це.

— У мене були особисті причини.

— Які? — злітає з язика швидше, ніж думаю.

Зараз я почую те, що розіб’є мені серце.

Руки стискають чашку — здається, вона ось-ось лусне між моїх долонь.

— Ти не здогадуєшся.

Нахиляється трохи ближче до мене. Його погляд падає на мої вуста. І я не стримуюсь, облизую їх, відчуваючи на язику солодкий смак чаю, цитрусу і терпкості.

У вухах починає дзвеніти.

Мені знову здається… чи він справді хоче мене поцілувати?

Я кліпаю часто-часто. Повітря вривається в легені рваними ковтками. Сиджу мов загіпнотизована. Спостерігаю, як він відкладає на столик свою чашку. Як м’яко забирає з рук мою. Простягає долоню до неслухняного пасма, що вибилось з моєї зачіски. Від снігу й вологи волосся знову почало завиватись, і від гладенького акуратного пучка не залишилось і сліду.

— Люб… — шепоче.

Або мені тільки вчувається.

Його обличчя наближається й наближається. Я затамовую подих, на самісінький міліметр теж подаюсь уперед.

І саме в цю мить дзвонить домофон.

Мої очі різко розкриваються, я відсахуюсь. Демонович струшує головою.

— Трясця, — знову куйовдить волосся. — Це вже точно кур’єр, — каже, ніби навіть радий перерві. — Повечеряєш зі мною.

Питання в останній фразі не звучить. Себто моя згода чи відмова його геть не турбує.

Встає, йде до дверей. Я чую приглушені голоси, клацання замка. Повертається з пакетом, з якого апетитно пахне спеціями.

— Ти не проти італійської кухні? — ставить пакети на стіл.

Дивлюсь, як витягує контейнер за контейнером.

— Е-е-е… ні… — хитаю головою, думаючи, що з італійської кухні в своєму житті я їла лише піцу. Ну і, мабуть, макарони. Але сумніваюсь, що італійці їх готують по-флотськи. — Мабуть, ні.

Він усміхається.

— Я часто замовляю у цьому ресторані. Кухар у них чудовий. Впевнений, ти оціниш.

― Угу, — ховаю погляд. Бо думаю зовсім не про їжу, а про те, чи таки збирався він мене поцілувати. Навіть починаю нетерпляче соватись.

— Але не думай, що я не вмію готувати. Часом готую, коли не зайнятий. Мені подобається кухня. А тобі?

Морщу носа і пригадую свій останній кулінарний шедевр. Сковорідку довелось викинути з рештками млинців, які до неї намертво прилипли. Я б сказала, стали її невіддільною частиною. І, може, навіть скандували хором, як у фільмі, на своїй млинцевій мові: «Частина команди — частина корабля».

— Якщо чесно, — зітхаю, — не дуже. Мама каже, що я дуже розсіяна і неуважна, через це нічого не виходить. І десь вона таки права, — розводжу руками. — Поки я читаю рядок рецепта, просто забуваю, що було в попередньому. Збиваю яйця й помилково замість чайної ложки розпушувача всипаю столову. Або плутаю борошно й крохмаль. У мене все так… не за інструкцією… через одне місце…

— Не вірю, Любочко, — хитає головою. — Впевнений, ти готуєш значно краще, ніж розповідаєш.

— Ти впевнений?

— Абсолютно.

Він дістає прибори, розкладає їжу.

— Ох, ти просто не їв моїх сніданків. Те сіре вариво вівсянкою можна назвати з натяжкою, — пирхаю.

— Та я, в принципі, не проти, якщо ти пропонуєш. Сніданок…

Тиша падає, як тарілка.

Я завмираю.

— Я… — швидко додаю, — я мала на увазі, що… ну…

Він дивиться секунду. Дві.

А потім усміхається вже інакше. Повільно. Небезпечно.