Розділ 10. Темрява ― друг молоді

— Не хвилюйся, — каже тихо. — У нас таке буває.

Рука з моєї талії опускається на сантиметр нижче, а потім зникає. З правого боку відчуваю рух повітря. На мить обдає жаром, коли він обходить мене й стає попереду.

Відчуваю його присутність майже фізично — ще до того, як він вмикає ліхтарик на телефоні. Промінь ковзає по стіні, по підлозі, на мить зачіпає мої коліна.

— А що трапилось? — питаю, і мій голос звучить трохи вище, ніж я планувала.

— Хтось у комплексі вирішив одночасно ввімкнути все різдвяне щастя. Система відрубалась автоматично.

І це називається «елітний будинок».

— Зараз, — додає він і йде вглиб квартири. — Тут десь були свічки.

Я не рухаюся. Бо якщо рухнуся — неодмінно об щось вріжуся і зароблю собі парочку нових синців або знову опинюся в нього на шиї. А другий варіант надто ризикований для мого серця і… решти органів.

З глибини кімнати чується легкий шурхіт. Жовтаве світло мелькає у дверному отворі. А потім з’являється і сам Демонович.

Епічний вихід боса, облитого м’яким золотистим світлом свічки, що лише підкреслює його кубики і підступний рушник, змушує моє серце смикнутися вгору, а в роті пересихає.

Тіні лягають на його плечі. На ключиці. На мій поділ сукні.

Я ковтаю.

— Я… — прочищаю горло. — Я, мабуть, викличу таксі.

Він схиляє голову набік. І дивиться так… так, що коліна тремтять.

— У п’ятницю. Перед святами. З цього району? Ти невиправна оптимістка, Любочко.

Я зітхаю. 

Здаюся.

— Тоді… — удаю, що це зважене рішення. — Я почекаю, поки дадуть світло.

— Я тебе відвезу, — кидає легко. — Але замовив вечерю. Кур’єр має бути з хвилини на хвилину. Варто його дочекатись.

Я кидаю погляд в один бік, в інший, нервово переминаюся з ноги на ногу. Дивитись на спокусливого інкуба лячно. Не його боюся — себе. І своїх снів, що вночі терзатимуть мою бідну душеньку і плоть… Бо якщо після ліфту снилось таке — то соромно уявити, що снитиметься після рушничка.

Але погляд наче сам по собі повзе вгору, з-під вій.

А він дивиться на мене з тією самою небезпечною усмішкою й додає:

— Якщо чесно, я думав, що це він дзвонив.

— А там я, — розводжу руками. — Суцільне розчарування.

— Я б так не сказав.

Погляд проходиться по мені, наче роздягає.

Я роблю вдих. І язик, як завжди, живе окремим життям.

— Ну… е-е-е… — ковтаю. — Ти, взагалі-то, теж.

Мозок наздоганяє сказане повільно. Болісно. Дуже невчасно.

— Я теж? — м’яко перепитує, схиливши голову.

Хочеться зажмуритись.

— Любочко, — додає вже тихіше. — Ти щойно зізналась, що рада мене бачити в рушнику?

Мене накриває. По вуха. По коріння волосся. По всіх фронтах.

— Я мала на увазі… — починаю гарячково жестикулювати. — Що ти… е-е-е… загалом просто рада бачити. І без рушника. Тобто в рушнику. Дідько. З рушником. З одягом…

Матінко рідна. Куди мене несе. Що я балакаю. Рятуйте!

Він сміється. Низько. Повільно. Так, що в мене зводить живіт.

— У нас поки що не такі близькі стосунки, Любочко, щоб ти мене бачила без рушника. Але я візьму це до уваги. Поки, якщо не проти, я таки вдягнусь. А ти проходь у вітальню. Розташовуйся зручно.

Бляха!

— Ага… — лепечу і, згораючи від сорому, дивлюся, як він іде в кімнату.

Знімаю чобітки, проходжу вглиб. На світло свічок. Озираюся.

Вітальня в сутінках, але здається дуже затишною. Мінімум меблів. Зате величезний диван. І плазма на всю стіну.

Сідаю на краєчок. Дивлюся на пакет з пальтом. На свічки. На власні руки, які тремтять зрадницьки сильно. Як пережити ці хвилини сорому? Як у понеділок я буду дивитись на нього? Перед очима буде тільки рушник.

Любочко, ти влипла по самісінькі вуха.

Демонович повертається швидко.

Домашні штани. Темна футболка. Волога шия. Розкуйовджене волосся.

І це… гірше. Набагато. Бо тепер нічого не відволікає. Ні рушника. Ні оголеності.

— Чай? — питає, ставлячи свічник ближче.

Світло тремтить і малює тіні на його обличчі.

— Так, — киваю. — Будь ласка.

Він іде на кухню. 

Я стискаю ремінець сумки, як якір. Соваюся на дивані. Де ж цей клятий кур’єр? Не поспішає мене рятувати. Певно, принцеси, викрадені драконами, теж так нетерпляче чекали на своїх визволителів, поки спокусливі ящери хизувались перед ними своїми, ем… хвостами.

Рятуйте!

Він повертається з двома чашками. Ставить одну переді мною. Наші пальці торкаються. Мене прошиває струмом.

— Ти… — починаю й зупиняюся. — Ти ж казав, що захворів.

Кидає надто уважний погляд.

— Казав.

— А виглядаєш… — знизую плечима, — більш ніж добре.

Кутик губ сіпається.

— Бо не хворів.

Підіймаю брови.

— Серйозно?

— Серйозно.

— Тобто ти просто… — шукаю слово. — Збрехав?

— Так.

Кліпаю очима.

— Чому? — питаю тихіше.