9.3

— В-в-вибачте, — затинаюсь, не ризикуючи підвести голову. Так і стою, дихаючи йому кудись у шию. 

Знаю, що навряд чи в темряві він роздивиться моє почервоніле обличчя… хоча… може, демони в темряві таки бачать.

А він, дідько, тримає мене так, ніби щодня ловить переляканих дівиць, що стрибають йому на шию.  І тихо шепоче, від чого моє волосся на маківці ледь ворушиться, а від теплого подиху мурахи біжать від шиї й аж до куприка:

— Нема за що…

Цього достатньо, щоб я відчула його всім тілом. Всього: кубики, груди, запах… І… той самий небезпечний нюанс, коли рушник — не стіна. Навіть не паркан. Максимум — декоративна огорожа з написом «прохід дозволено, але без різких рухів».

Моє тіло, зрадник, усе це чудово зчитує. Набагато швидше за мозок. І точно не відчуває стегнами нічого зайвого. Абсолютно нічого. (Ха-ха. Брехня.)

Я ковтаю повітря. Занадто багато сексуального Демоновича. Занадто мало розсудливості.

І тут він чхає.

Напруга на мить лопається, як мильна бульбашка.

— Будь здорові, — автоматично видаю, ще не встигнувши здивуватися.

Він хмикає, трохи відводить голову — і тут до мене доходить. Пакет. Пальто. Манюня.

— Ой, — кажу злякано. — Це… це шерсть. Котяча. Я забула…

Дивлюся на нього знизу вгору й уже прокручую в голові сценарій:
«алергія — задуха — швидка — Любочка, яка вбила шефа його ж власним пальтом».

— У вас… — починаю й зависаю. — У вас нема алергії на котів?

Він знову чхає. Менш переконливо.

— Є, — каже чесно. — Але не критично.

От так і знала. Ну не може в мене бути все легко і просто. Якщо шерсть — то алергія, якщо темрява — то клаустрофобія.

— Наскільки некритично?

— Ми будемо моє здоров’я просто тут обговорювати, чи ти зайдеш? В квартирі значно тепліше. І є свічки. 

Матінко рідна! ― подумки ляскаю себе по чолі. Оце я дурепа. Вирішила, якщо не вдасться вбити його набряком Квінке, то запаленням легень доб’ю. Талант!

Йому ж дійсно холодно. Про що ти тільки думаєш, Любочко! 

“Про що? Про степлер, який, до речі, досить відчутно починає впиратись в живіт” ― єхидно шепоче внутрішній голос. І якщо йому холодно, то боюсь уявити, який той степлер, коли йому тепло.

Я вже червона, як рак.

— Вибачте, — повторюю знову. 

Здається, хтось тут став папужкою, — і намагаюся відсторонитися.

Але його рука тримає міцно. І степлер росте.

— Не вибачу, — хрипко шепоче.

Перелякано кліпаю ― як це не вибачить!? 

Ну, чому я не кішка, чому не бачу в темряві. Віддала б праву нирку за можливість хоч щось прочитати на його обличчі.

А він тим часом продовжує:

— Поки не зайдеш всередину.

І тільки тоді опускає мене на підлогу. Але його рука зсувається трохи нижче по спині — рівно настільки, щоб це ще було пристойно.

Я все ще тримаю пакет.

— Е-е-е… 

Всередину? Мені ж не причулось. Прямо в лігво демона? Оголеного демона в рушнику з наведеним на мене степлером. Ні? Нізащо! Чи… е-е-е… так? 

— Пальто, — бовкаю, протягуючи злополучний пакет, бо мовчання стає надто щільним. І небезпечним.

— Так, — відповідає він. — Дякую. Моє улюблене… З недавніх пір…

Тихо гмикає. А може, сміється. Це ж сміх? Чи ні…

Наші пальці на мить торкаються. 

І знову чхання.

— Манюня, — щільно заплющую очі. — Вона хороша. Але шерстка — всюди. І ваше пальто їй дуже сподобалось. А я не побачила, що вона спала на ньому всю ніч.

— Я вже зрозумів, — гмикає. — Передай їй, що вона справила сильне враження.

Його рука лягає на мою талію і м’яко підштовхує уперед.

— Проходь, — каже тихо, хрипко, голосом, на який моє тіло реагує розсипом мурашок і томним, солодким спазмом внизу живота. — Любочко. Я кусаюсь лише в окремих випадках. І поки ти у безпеці.

«У безпеці» — звучить луною в голові, доки двері за спиною зачиняються з якимось символічним, глухим ляскотом. І нас знову огортає густа пітьма.