9.2

Дзвінок лунає надто голосно. І я миттєво шкодую, що його натиснула. 

А раптом він не сам. Раптом святкує в гарячій компанії. Він молодий красивий чоловік, ще й багатий. Впевнена, в нього є кому скрасити п’ятничний вечір. І про здоров’я потурбуватись. А ти, Любочко, просто дурепа. Наївна і, мабуть, трохи закохана. Прив’язалась, як голодне кошеня, до руки, що з жалістю кинула жменю корму. Позорисько! 

Уже думаю тікати. Навіть ноги напружуються, щоб в секунду накивати п’ятами. Але двері несподівано швидко відчиняються.

І в цей момент у мене буквально вимикається мозок.

На порозі стоїть Демонович. 

Без піджака. 

Без сорочки. 

Без усього — окрім рушника, недбало зав’язаного низько на стегнах. А по його рельєфних грудях повільно стікають краплинки води.

Ні, він не стоїть. Він заповнює собою весь простір. І повітря теж. Його раптом стає менше. А його, Демоновича, — забагато.

Я бачу його вживу, не уві сні. Не уявою. Не крізь тканину костюма. Я бачу наяву широкі плечі, на яких проглядається досить чітка, але помірна мускулатура. Тверді груди — ох, я прекрасно знаю, як приємно до них тулитись. Прес — матінко рідна! Такі бувають лиш у моделей в інсті. А він реальний, ідеальний ― про кубики не збрехали. І темна доріжка, що тягнеться вниз і зникає під рушником.

В роті пересихає. 

Люба ― відведи погляд, ти ж чемна дівчинка! ― пробую себе осмикнути. 

Де там! Я витріщаюсь, як голодний на кремовий торт. З вишенькою.

А вишенька ― це те, що рушник сидить небезпечно низько. Надто низько для моєї бідної, нещасної психіки.

Моє серце зупиняється. Шлунок стискається. Десь нижче починає солодко нити. Тіло реагує раніше, ніж мозок встигає злякатися. Трясця, він не просто Демон, він Інкуб. В людській подобі. 

Я кліпаю. 

Раз. 

Два.

Мов рибка, яку викинули на берег. І хтось ще й забув пояснити, як дихати.

Він теж завмирає. Погляд ковзає по мені повільно. Занадто повільно. Так, ніби він дозволяє собі розкіш дивитися.

І я здогадуюсь, що він бачить.

Коротеньке пальтечко. Сукня з корпоративу — обтисла, святкова, явно не для «зайшла на хвилинку». Панчохи. Підбори.

Я відчуваю цей погляд шкірою. Так, ніби торкається. Ніби проводить пальцями — не поспішаючи.

Він глибоко, повільно вдихає. І його очі небезпечно темнішають. 

— Люба? — хрипко.

Моє ім’я в такому тоні звучить не як питання. А як дотик.

— Я… — язик дерев’яніє. — Я от… пальто ваше.

Підіймаю пакет, мов щит. Єдиний бар’єр між мною і катастрофою.

Геніально, Любочко. Просто блискуче.

Він переводить погляд на пакет. Потім знову на мене. І я майже відчуваю, як у нього змінюється дихання.

— Ти… — ковтає. — Ти саме для цього пішла з корпоративу?

Я киваю. Занадто швидко. Ще й кілька разів підряд.

— Так. Я… подумала… щоб не носити з собою… І… е-е-е… Вікторія Павлівна казала, що ви хворі…

Між нами зависає густа натягнута тиша. Десь угорі коротко миготить лампа. Світло нервово тремтить. 

Машинально підіймаю погляд. Він — теж.

І в цю мить світло різко гасне. 

Я скрикую. Роблю зляканий крок уперед. Несподівано налітаю на Демоновича й повисаю на ньому, міцно обійнявши за шию. 

Матінко рідна, що ж це твориться зі мною. Хто мене покусав настільки, щоб я повисла на Демоновичу всією тушкою. 

Любочка — ти така Любочка.

Тримайте мене семеро. І його рушник. Будь ласка…

Мої любі, якщо вам подобається ця історія — буду дуже вдячна за вподобайочки 🤍🤍🤍 Можливо, хтось з вас хотів, але ще забув натиснути. 

Окреме спасибі всім за коментарі й підтримку. Я їх читаю. Усі. Дуже уважно. Просто зараз намагаюся встигати писати продовження, тому не завжди виходить відповідати — майже немає світла, а з ним і стабільного інтернету.

Сподіваюся, ви всі в безпеці.  

Тримаємося. 

Обіймаю вас усіх міцно-міцно 🤍

Ваша Ванілька ฅ(^◕ᴥ◕^)ฅ