Розділ 9. Лігво демона

Я вийшла з ресторану дійсно з твердим наміром іти додому. Саме йти. Пішки. Щоб холодне повітря трохи вимило з голови шампанське, думки й цей внутрішній клубок, який я ношу в грудях із самого ранку.

І тепер ось повільно чимчикую вулицею, вдивляючись у яскраві вітрини магазинів і закладів. Сніг під ногами рипить. Місто дихає спокійно, по-п’ятничному ліниво.

Я кутаюся у пальто… у своє пальто. Так-так, у мене є пальто. Не кашемірове, зате цілком симпатичне. І до сукні личить. І думаю про чай. Про теплий душ. Про ліжко і серіал. Про все, крім нього.

Пакет із демонівським пальтом трохи б’є по нозі. Наче нагадує: я тут. Я нікуди не зникло. 

І я бурмочу собі під ніс, трохи божевільно звертаючись до нього:

— Віддам тебе у понеділок. 

Спокійно. Без драм. Вдам, що нічого не було. Що мені байдуже. А може, й вдавати не доведеться. Пару днів у тиші, зі смаколиками й серіалами — і моя менталочка живіша за всіх живих.

Мама, звісно, не додзвонившись до мене ні завтра, ні післязавтра, влаштує істерику. І я вже боюся всіх тих докорів і апеляцій до моєї совісті, які чекають у понеділок. Але два дні спокою — надто спокусливо. Хай із мамою розбирається понеділкова Люба. А ця, п’ятнична, кайфуватиме на повну.

Ноги слухняно несуть мене вперед. Поворот. Ще один. 

Знайома вулиця.

Я зупиняюся різко. Дивлюся навколо. На будинок. На під’їзд.

Чорт!

— Я просто гуляю, — виправдовуюся подумки. — Безцільно. Корисно для здоров’я.

Але серце вже стукає швидше ― я знаю цю адресу.

Колись привозила сюди документи. Терміново. Перед закриттям кварталу. Він увесь тиждень був у відрядженні, а папери потрібні «ще вчора». Тоді мене оформили як гостя, перевірили паспорт, видали тимчасову картку — і я ще довго дивувалася, що в житлові будинки тепер пускають майже як у банк.

Стояла в холі й думала, що такі будинки існують лише в серіалах. Скло. Метал. Тиша. Ніяких облуплених стін, поштових скриньок із чужими рахунками й запаху котячого корму. Натомість — охорона, дивні дизайнерські крісла, рослини, які явно хтось регулярно поливає, і відчуття, що ти тут або дуже багатий, або дуже випадковий.

Підіймаю голову на фасад.

Світло у вікнах горить. Не у всіх. Але в тих — так.

Крокую назад.

— Любо, ти що робиш? — питаю себе подумки. — Іди. Зараз же.

Стискаю пластикові ручки пакета. Можна ж у поштову скриньку. Або залишити під дверима. Написати записку. Це ж логічно. Доросло. Без… цього.

Але чомусь здається по-дитячому. Я хихочу тихо, сама з себе. У голові — бульбашки шампанського. Таке враження, що випите не вивітрюється, а, навпаки, вгризається глибше.

— Добре, — зітхаю. — Просто подзвоню. Віддам. І все.

Не думаючи більше, заходжу в під’їзд. Тепло. Тиша.

Охоронець лише кидає на мене короткий погляд — очевидно, впізнав. Я тут уже була. Цього виявилося достатньо.

Ліфт слухняно їде вгору. Кожен поверх — як маленький удар серця. 

І ось я вже стою перед потрібними дверима. Я їх пам’ятаю. Тоді звернула увагу на номер — 13. Ще подумала, оце так збіг. Чи зумисне вибрав… Справжнісіньке лігво демона під кодовим числом 13.

Долоні трохи мокріють, і пальці тремтять. 

Погана ідея, Любочко. Це дуже погана ідея!

Можна ще піти. Прямо зараз. І ніхто не дізнається про твій дурнуватий порив і раптові почуття до Демоновича.

Але всупереч здоровому глузду, я підіймаю руку. І натискаю дзвінок.

Занадто пізно, щоб передумати. 

Дзвінок лунає надто голосно. І я миттєво шкодую, що його натиснула. 

А раптом він не сам. Раптом святкує в гарячій компанії. Він молодий красивий чоловік, ще й багатий. Впевнена, в нього є кому скрасити п’ятничний вечір. І про здоров’я потурбуватись. А ти, Любочко, просто дурепа. Наївна і, мабуть, трохи закохана. Прив’язалась, як голодне кошеня, до руки, що з жалістю кинула жменю корму. Позорисько! 

Уже думаю тікати. Навіть ноги напружуються, щоб в секунду накивати п’ятами. Але двері несподівано швидко відчиняються.

І в цей момент у мене буквально вимикається мозок.

На порозі стоїть Демонович. 

Без піджака. 

Без сорочки. 

Без усього — окрім рушника, недбало зав’язаного низько на стегнах. А по його рельєфних грудях повільно стікають краплинки води.

Ні, він не стоїть. Він заповнює собою весь простір. І повітря теж. Його раптом стає менше. А його, Демоновича, — забагато.

Я бачу його вживу, не уві сні. Не уявою. Не крізь тканину костюма. Я бачу наяву широкі плечі, на яких проглядається досить чітка, але помірна мускулатура. Тверді груди — ох, я прекрасно знаю, як приємно до них тулитись. Прес — матінко рідна! Такі бувають лиш у моделей в інсті. А він реальний, ідеальний ― про кубики не збрехали. І темна доріжка, що тягнеться вниз і зникає під рушником.

В роті пересихає. 

Люба ― відведи погляд, ти ж чемна дівчинка! ― пробую себе осмикнути. 

Де там! Я витріщаюсь, як голодний на кремовий торт. З вишенькою.

А вишенька ― це те, що рушник сидить небезпечно низько. Надто низько для моєї бідної, нещасної психіки.

Моє серце зупиняється. Шлунок стискається. Десь нижче починає солодко нити. Тіло реагує раніше, ніж мозок встигає злякатися. Трясця, він не просто Демон, він Інкуб. В людській подобі. 

Я кліпаю. 

Раз. 

Два.

Мов рибка, яку викинули на берег. І хтось ще й забув пояснити, як дихати.

Він теж завмирає. Погляд ковзає по мені повільно. Занадто повільно. Так, ніби він дозволяє собі розкіш дивитися.

І я здогадуюсь, що він бачить.

Коротеньке пальтечко. Сукня з корпоративу — обтисла, святкова, явно не для «зайшла на хвилинку». Панчохи. Підбори.

Я відчуваю цей погляд шкірою. Так, ніби торкається. Ніби проводить пальцями — не поспішаючи.

Він глибоко, повільно вдихає. І його очі небезпечно темнішають. 

— Люба? — хрипко.