Розділ 9. Лігво демона

Я вийшла з ресторану дійсно з твердим наміром іти додому. Саме йти. Пішки. Щоб холодне повітря трохи вимило з голови шампанське, думки й цей внутрішній клубок, який я ношу в грудях із самого ранку.

І тепер ось повільно чимчикую вулицею, вдивляючись у яскраві вітрини магазинів і закладів. Сніг під ногами рипить. Місто дихає спокійно, по-п’ятничному ліниво.

Я кутаюся у пальто… у своє пальто. Так-так, у мене є пальто. Не кашемірове, зате цілком симпатичне. І до сукні личить. І думаю про чай. Про теплий душ. Про ліжко і серіал. Про все, крім нього.

Пакет із демонівським пальтом трохи б’є по нозі. Наче нагадує: я тут. Я нікуди не зникло. 

І я бурмочу собі під ніс, трохи божевільно звертаючись до нього:

— Віддам тебе у понеділок. 

Спокійно. Без драм. Вдам, що нічого не було. Що мені байдуже. А може, й вдавати не доведеться. Пару днів у тиші, зі смаколиками й серіалами — і моя менталочка живіша за всіх живих.

Мама, звісно, не додзвонившись до мене ні завтра, ні післязавтра, влаштує істерику. І я вже боюся всіх тих докорів і апеляцій до моєї совісті, які чекають у понеділок. Але два дні спокою — надто спокусливо. Хай із мамою розбирається понеділкова Люба. А ця, п’ятнична, кайфуватиме на повну.

Ноги слухняно несуть мене вперед. Поворот. Ще один. 

Знайома вулиця.

Я зупиняюся різко. Дивлюся навколо. На будинок. На під’їзд.

Чорт!

— Я просто гуляю, — виправдовуюся подумки. — Безцільно. Корисно для здоров’я.

Але серце вже стукає швидше ― я знаю цю адресу.

Колись привозила сюди документи. Терміново. Перед закриттям кварталу. Він увесь тиждень був у відрядженні, а папери потрібні «ще вчора». Тоді мене оформили як гостя, перевірили паспорт, видали тимчасову картку — і я ще довго дивувалася, що в житлові будинки тепер пускають майже як у банк.

Стояла в холі й думала, що такі будинки існують лише в серіалах. Скло. Метал. Тиша. Ніяких облуплених стін, поштових скриньок із чужими рахунками й запаху котячого корму. Натомість — охорона, дивні дизайнерські крісла, рослини, які явно хтось регулярно поливає, і відчуття, що ти тут або дуже багатий, або дуже випадковий.

Підіймаю голову на фасад.

Світло у вікнах горить. Не у всіх. Але в тих — так.

Крокую назад.

— Любо, ти що робиш? — питаю себе подумки. — Іди. Зараз же.

Стискаю пластикові ручки пакета. Можна ж у поштову скриньку. Або залишити під дверима. Написати записку. Це ж логічно. Доросло. Без… цього.

Але чомусь здається по-дитячому. Я хихочу тихо, сама з себе. У голові — бульбашки шампанського. Таке враження, що випите не вивітрюється, а, навпаки, вгризається глибше.

— Добре, — зітхаю. — Просто подзвоню. Віддам. І все.

Не думаючи більше, заходжу в під’їзд. Тепло. Тиша.

Охоронець лише кидає на мене короткий погляд — очевидно, впізнав. Я тут уже була. Цього виявилося достатньо.

Ліфт слухняно їде вгору. Кожен поверх — як маленький удар серця. 

І ось я вже стою перед потрібними дверима. Я їх пам’ятаю. Тоді звернула увагу на номер — 13. Ще подумала, оце так збіг. Чи зумисне вибрав… Справжнісіньке лігво демона під кодовим числом 13.

Долоні трохи мокріють, і пальці тремтять. 

Погана ідея, Любочко. Це дуже погана ідея!

Можна ще піти. Прямо зараз. І ніхто не дізнається про твій дурнуватий порив і раптові почуття до Демоновича.

Але всупереч здоровому глузду, я підіймаю руку. І натискаю дзвінок.

Занадто пізно, щоб передумати.