8.3

А до мене нахиляється Сергій, наш сисадмін. 

— Любо, ти сьогодні особливо… сяєш. 

— Це гірлянди, — серйозно відповідаю. — Вони підступні. Світять усім однаково, а винними роблять окремо. 

— А я думав, ти просто щаслива, що сьогодні без екзекуції, — усміхається він.

Не відповідаю. Опускаю погляд. Бо навіть ввічливу усмішку важко вичавити. Чомусь образливо стає, що всі так про Демоновича. А він же зовсім інший. Турботливий і уважний. А ще такий… такий…

Зітхаю. Любочко, здається, когось конкретно так накрило…

Сергій підсовує до мене мандарин. Чистить. Ділить на часточки й простягає одну.

— О, нічого собі сервіс, — натягнуто сміється Марина. — Любо, дивися, щоб не вкрали. 

— Я не товар, — фиркаю. Але мандарин беру. Не хочу образити. Хоч і розумію, що, можливо, цим жестом заохочую.

Сергій сяє, бачу, вже відкриває рота, щоб щось сказати. Але на моє щастя на сцені з’являється ведучий. 

— А тепер, друзі, — радісно вигукує він, — конкурс для найсміливіших!

Колеги реагують миттєво: хтось ховає очі, хтось удає, що терміново п’є воду, хтось зрадницьки відсовується від столу. 

— Я не смілива, — тихо кажу Юлі. 

— Ти просто обережна, — так само тихо відповідає вона. — І мудра. Бо ці конкурси — просто знущання. Але я піду. Треба ж відірватися. 

— Хай щастить, — щиро киваю і проводжаю Юлю поглядом, поки вона підіймається на сцену.

Конкурс виходить гучний і трохи безглуздий: треба вгадувати пісні навпаки, плескаючи в долоні. Хтось вгадує, хтось плутає «Jingle Bells» із рекламою майонезу, ведучий сміється найгучніше з усіх.

А потім музика змінюється. І оголошується танцювальна хвилинка. Цього разу підводжуся разом з усіма. Сидіти з пісним обличчям, коли всім довкола весело, та й мені мало б бути… — то вже занадто. Вимикаємо з голови Демоновича, вмикаємо Любочку. Коли ще вдасться згадати студентські роки і подригатися під минулорічні хіти.

Діджей, на відміну від ведучого, тримає руку на пульсі. І ми витанцьовуємо і під «Тьотя хоче дядю», і під «Танок маленьких каченят». 

Присідаю, плескаю руками й несподівано ловлю себе на тому, що мені… добре.

А коли починає лунати “медляк”, направляюся до столу. Але несподівано за руку ловить Сергій. 

— Потанцюємо? — питає, вже знаючи відповідь.

Кусаю губи. Він дійсно класний і завжди допомагає. Але я справді хотіла відпочити. 

Вагаюсь.

— Давай, — зрештою кажу. Бо знову не хочу образити.

Він веде м’яко. Не питає зайвого. Переказує якусь кумедну плітку про колег, від якої я пирскаю від сміху. І все чудово. Абсолютно. Якби не думка, що з’являється без запрошення: 

А він би запросив, якби був тут?

Спотикаюсь. Широко розплющую очі. 

— Все гаразд? — Сергій миттєво підхоплює і нахиляється ближче. 

— Так, — усміхаюся. — Просто… мабуть, перепочити треба. Я сили не розрахувала. Давно не танцювала.

Знаю, що він не хоче мене відпускати, але м’яко вивільняюсь й повертаюся за стіл. 

Свято тим часом розкручується, як гірлянда — коло за колом. Віталік щось палко доводить Сергію про сенси й гроші. Юля з Мариною змагаються на танцполі, хто кого переможе своєю сексуальністю. Про ведучого забувають. І коли знову вмикається повільна, Марина вже танцює з Сергієм так, ніби це було заплановано заздалегідь.

І це нормально. Люди не створені чекати, люди вловлюють “ні” між рядків…

Я відпиваю ковток зі свого келиха і, всупереч здоровому глузду, шукаю поглядом… Демоновича. Ніби він мав з’явитися раптово. Зняти пальто. Окинути всіх тим самим холодним, точним поглядом. І зіпсувати свято.

Але його немає. Є лише пакет біля моїх ніг, у якому його кашемірове пальто.

Я не знаю, чого він мене так нервує. Це ж просто річ. Тканина. Але від нього наче нікуди не дітися. 

А може… раптово мелькає думка… може, мені варто його позбутися саме для цього. Може, це бісове пальто винне в тому, що я постійно думаю про Демоновича.

Ох, трясця.

— Любо, — тихо каже Вікторія Павлівна.

Я здригаюся й переводжу погляд на неї. Вона теж не танцює. Сидить за столом, тримаючи чай, і дивиться на все це з легкою усмішкою людини, яка вже бачила десятки таких корпоративів. 

— Все гаразд? 

— Так, — автоматично. Потім зітхаю. — Просто голова трохи болить. 

— Тоді йди, — м’яко каже вона. — Не треба героїзму. 

— Ви маєте рацію, — кусаю губу. — Мабуть, дійсно піду…

Підіймаюсь. Беру пакет. 

— Передайте всім гарних вихідних і веселих свят. 

— Передам, — усміхається вона. — А ти відпочинь. Це наслідок стресу. Ти стільки трималась, намагалась усе зробити ідеально. А коли прийшов час відпочивати, організм здався, витративши ресурс. Воно мине. 

— Сподіваюсь.

На мить зупиняюсь. Озираюсь на танцпол. На світло. На сміх. Хочу помахати Юльці на прощання, але вона зайнята — запалює так, як ми навіть у студентстві не запалювали. От що значить сімейна вирвалась на свободу.

І виходжу.

Зовні холодно. І дуже свіжо. А ще спокійно.

Вдихаю глибше й думаю з легкою, майже злісною усмішкою: а в мене буде свій корпоратив удома. Мандарини, серіал, теплий плед. І не будити мене до вівторка. Навіть усі сповіщення повимикаю. І дзвінки. Любочка заслужила на перезагруз. А пальто засуну кудись, щоб очі не мозолило.