8.2

Мабуть, думає, що я безнадійна. 

Можливо.

Або просто щось у мені вже змінилося — і тепер я не знаю, що з цим робити. Бо його немає. А мені — не байдуже.

Робочий день тягнеться повільно, ніби теж не поспішає на корпоратив, як і я. Хоч і чекала його, мабуть, найбільше з усіх колег. Це неймовірно злить і дратує: відсутність чи присутність Демоновича вже не тільки на мою роботу впливає, а й на розваги.

Я рішуче стріпую головою. Витягую всі шпильки з акуратно зібраного волосся, масажую шкіру й беруся до роботи. Я не хочу більше бути безнадійною. Я сьогодні веселитимусь. Я заслужила. Як найбільш постраждала сторона.

Ми працюємо. Чесно. Але вже з тим особливим блиском в очах, коли кожна година — мінус одна до свободи.

До мене періодично долітають уривки розмов, у яких уже хтось обговорює сукні, або де краще сидіти, чи буде алкоголь.

Намагаюся зосередитися. Але виходить погано.

— Любочко, — Вікторія Павлівна кидає погляд на мене. — Ти одразу з нами в ресторан після роботи? Чи додому заскочиш?

— Відразу, — киваю. — Не хочу витрачати час. Я вже в сукні!

Мовчу про те, що справді раціональніше було б сьогодні прийти у звичайному одязі, а сукню змінити вдома перед корпоративом. Мовчу, бо знаю, чому так зробила. Мені хотілося бути сьогодні гарною увесь день, а не лише кілька годин. Дідько знає чому…

Вікторія Павлівна оглядає мене уважно. По-материнськи. Наче перевіряє, чи я поїла і чи не мерзну.

— Маєш чудовий вигляд, — усміхається. — Наші холостяки собі шиї позвертають.

— Та де там, — махаю рукою. — Сьогодні всі дуже гарні.

Вона хмикає. Хитає головою. Так ніби каже: ти знову за своє, Любочко… 

Але ж і правда — усі гарні. І набагато гарніші: якісна косметика, ідеальні укладки, дорогі сукні. Це явно не про мене…

Ближче до шостої офіс перетворюється на передвісник свята.

Дівчата бігають у вбиральню, щоб підправити макіяж. Я знаю, що Марина навіть плойку взяла для укладки і зараз саме нею й займається перед великим дзеркалом у туалеті. Добре, що він у нас не один. Більшість зняла бейджики. Парочка дівчат відпросилася і побігла додому перевдягтися й привести себе до ладу.

Юлька бере мене під руку саме тоді, коли я повертаюся з вбиральні.

— Ну що, будемо сьогодні відриватись, Любаш?

— Будемо… — зітхаю.

— Ти бачила, як Сергій тебе очима їсть? Відчуваю, перший танець за ним.

— Не вигадуй. Далась я тому Сергію. Наче він за Мариною впадав…

— Наче, — підтискає вуста Юля і знімає з вішалки моє і своє пальто. — Ходімо. Виберемо за столом собі найкращі місця.

До ресторану йдемо пішки. Він зовсім недалеко.

Невеличкий, затишний, прикрашений гірляндами, з живою ялинкою й великими вікнами, за якими падає сніг — той самий, правильний, різдвяний.

Я сідаю між Юлею і Вікторією Павлівною.

— За нас, — каже Віталік, підіймаючи келих. — І за те, що цього року ми вижили.

— І без втрат, — додає Марина. — Майже. Любочка не рахується. Вона наш громовідвід.

Сміються. Я червонію. Мені не смішно.

— Не заздри, Маріш, — раптово відрізає Юля. — Тобі й такої уваги нема.

Пирхає.

— І не треба.

Вікторія Павлівна мовчки хитає головою.