Розділ 8. Демонський корпоратив

Ранок починається дивно. Ніби щось не так, але ти ще не можеш зрозуміти, що саме. А настрій такий… Такий наче щось добре сталось зі мною. І на душі тепло, як на Різдво, коли в півсні ще не усвідомлюєш, проте десь глибоко передчуваєш, що тебе чекає приємний сюрприз..

Солодко потягуюсь. Розплющую очі, кліпаю, намагаюся згадати, де я і хто. Повертаю голову. І бачу… Манюня. Спить, розтягнувшись, як король, прямо на пальті Демоновича.

На тому самому. Темному. Дорогому. Кашеміровому. Яке я вчора поцупила, притягла додому так безпечно й безвідповідально, наче воно не виглядає мої найбільші фінансові страхи. А я ж Любочка, зі мною вічно халепи!

Повільно, дуже повільно сідаю на ліжку. Дивлюся. Моргаю. Знову дивлюся.

Пальто — графітово-сіре. Манюня — чорно-білий. Результат — повний, безкомпромісний апокаліпсис із шерсті.

— Ні… — шепочу. — Ні-ні-ні-ні…

Манюня солодко сопе і навіть не думає кудись іти. Навпаки — ще глибше заривається мордочкою в тканину. Наче спеціально. Наче мститься.

— Ти що наробив… — хапаюся за голову. — Це ж не плед! Це ж шкура справжнісінького Демона!

Відповіді, звісно, немає. Є лише шерсть. Усюди. Навіть там, де, здається, її не могло бути фізично.

Кидаюся шукати липкий ролик. Знаходжу. Він закінчується за тридцять секунд.

— Чудово, — бурмочу. — Просто прекрасно.

У хід іде все: щітка для волосся, руки, волога серветка, скотч (той, який клейка стрічка, а не напій, хоча в цю мить від напою я б теж не відмовилась) молитва.

Манюня переселяється на підлогу й ображено дивиться, як я, зігнувшись у три погибелі, рятую чуже пальто і свою кар’єру.

І тут мене накриває нова думка.

А якщо в нього алергія?

Завмираю з серветкою в руках.

А якщо серйозна? А якщо на котів? А якщо на кашемір, котів і Любу одночасно?

Картина вимальовується миттєво: я віддаю пальто, він надягає, чхає, синіє, швидка, набряк Квінке, і в новинах: “Молода працівниця офісу ненавмисно довела директора до…”

— Господи… — шепочу. — Манюнє, ти мене посадиш.

Манюня байдуже лиже лапу.

Зрештою пальто виглядає… пристойно. Не ідеально. Але якщо не придивлятись, то шерсть Манюнього цілком зійде за власний ворс...

Я обережно складаю його, лицьовою досередини, звісно. Щоб не так відверто. 

Гаразд. Живемо. І сподіваємось, що алергії дійсно нема.

В офіс залітаю майже вчасно. Десять хвилин не рахується. Щиро кажучи, якби не Манюнє, я б не спізнилась… Тож…

У руках — пакет. У пакеті — його пальто. На пальті ― котяче ДНК. Цей нюанс, звісно, старанно замовчуємо. Віддам непомітно в кінці дня і годі. Може дійсно не помітить, кажуть, чоловіки неуважні. Вовчик так взагалі б не звернув уваги. Але це ж Демонович. Він усі шрифти напам’ять знає, і бачить кожну дрібницю. Принаймні в моїх звітах. 

Але сьогодні п’ятниця. Сьогодні корпоратив. І, між іншим, Демонович його не скасував.

Отже, документи я здала. Отже, я молодець. Отже, сьогодні ми будемо удавати, що між нами нічого не було. Ні ліфта. Ні відвертих зізнань. Ні мого абсолютно непристойного еротичного сну, в якому його степлер виробляв такі речі, про які я лише в книгах читала. А пальто просто так провело ніч у моїй квартирі, сплюндроване моїм котом.

Одразу ловлю Юлю.

— Він уже є… ― відсапуюсь і поглядаю на годинник. Пояснювати, хто саме не потрібно. І так всі знають.

— Та ні, — нахиляється ближче і змовницьки шепоче. — Його ще не було. Тобі пощастило.

Ошелешено кліпаю.

— Взагалі?

— Взагалі, — киває. — І це підозріло.

Підозріло ― це мало сказано…

Час іде. Офіс наповнюється людьми, запахом кави й передсвятковим шумом. А Романа Дем’яновича все немає.

Я ловлю себе на тому, що кожні кілька хвилин дивлюся на двері. Ніби він зараз зайде. Ніби все повернеться на свої холодні, чітко розставлені місця.

Але двері мовчать.

І тут виходить Вікторія Павлівна.

— Колеги, — каже вона офіційно й водночас дивно м’яко. — Повідомляю: Романа Дем’яновича сьогодні не буде. Захворів. Передає всім вітання. Тринадцята зарплата буде без запізнень. Бажає гарно повеселитися.

Юля тихо пирхає:

— Дивно, що це слово є в його лексиконі.

Секунда тиші.

А потім хтось із задніх столів весело видає:

— О, це найкращий подарунок на Різдво!

Сміх прокочується офісом.

— А ви хіба не знали, що нечисть в такі свята з дому не виходить! — додає інший.

Усі знову вибухають сміхом.

А я — ні.

У мене в грудях щось дивно стискається. Якась порожнеча.

— Ти чого така? — нахиляється Юля. — Ти ж мала б святкувати найбільше.

Я мовчу.

Дивлюся на пакет біля столу. На ідеально складене пальто, яке нікому сьогодні не віддам.

— Ну… так… — кажу повільно, підбираючи слова. — Просто… якось подумалось… Йому, мабуть, сумно самому й хворому на свята.

Юля кидає на мене здивований і водночас розуміючий погляд.

— Ох, Любочко, — тихо зітхає.