7.2

Зачиняю за собою двері, знімаю черевики й на секунду завмираю просто в коридорі. Знову машинально торкаюся коміра пальта, облизую губи й фиркаю сама з себе. Хочеться демонстративно закотити очі, але перед ким тут їх закатувати. 

Ну серйозно, Любо! Це просто пальто. Він тебе пошкодував — як нещасне, замерзле, злякане кошеня — і накинув тобі його на плечі. Нічого особливого. А вся та романтика… Ти собі її нафантазувала… Еге ж. І степлер також. Говорю сама до себе, і навіть не помічаю, як ніжно погладжую м’яку тканину.

Відсмикую, наче обпеклась. Треба заспокоїтись. Взяти себе в руки. І подумати тверезо. У таких, як Демонович, на таких, як я, степлери не еволюціонують у більші моделі. В нього просто давно не було кого, ем… тим степлером… е-е-е… штрикнути. А я, як завжди, замріялася. Мама ж не дарма каже, що я вічно в хмарах. Треба бути розсудливішою, прагматичнішою і тверезо оцінювати свої можливості й потенціал.

Тож степлер — у шухляду. А пальто я завтра віддам.

Рішуче проходжу у вітальню, падаю на диван. Але кляте пальто перед цим обережно розкладаю на кріслі. Щоб не прим’яти і не замастити. Потім не відкуплюсь, якщо зіпсую. І одразу відвертаюся. Повертаємося до реального життя, Любо.

І, до речі, про змерзлих, зляканих кошенят ― згадую раптово.

— Киць-киць, — падаю на коліна і намагаюся зазирнути в усі кутки. — Де ти, Манюня? Киць…

Дізналася б господарка квартири, що я тут нелегала приютила — вигнала б в три шиї. Але що я могла вдіяти, коли побачила його біля смітника?

— Киць… ходи їсти…

Воно ще злякане й трохи дике. Не звикло до мене — підібрала я його тільки вчора ввечері. Але я вірю, що маленьке серденько невдовзі відігріється.

― Кицюня…

Зрештою бачу два люмінесцентні ока під кріслом. Тим самим. З пальтом.

— Ходи сюди, Манюнє! — тягну руку й витягую чорно-біле дрібненьке кошеня.

Я не знаю, хто це — хлопчик чи дівчинка. Не дуже розбираюся в тваринах. Мама їх не любила. Завжди гримала, що подібним істотам місце на вулиці. Від них лише клопіт. А ще — хвороби, бруд і паразити.

Кошеня тихо нявкає, але коли починаю гладити — заспокоюється. На кухні опускаю його на підлогу, швиденько витягую з шафки паштет, трохи накладаю в мисочку. Апетитний запах робить малечу сміливішою й активнішою. Воно навіть намагається залізти по нозі нагору, щоб на стіл вискочити. Звісно, панчохи, не витримавши гіркої долі, йдуть стрілками.

— А, дідько! — шиплю від болю й розчарування.

Маленькі кігтики впиваються в ногу наче найгостріші в світі голки. 

Стогнучи, знімаю кота і квапливо ставлю на підлогу — і його, і мисочку — запобігаючи другій спробі штурму столу.

— Смачного, — гмикаю, наливаю ще свіжої води і аж тоді йду сама в душ.

На вечерю не вистачає сил. Наче з мене чавили-чавили й таки вичавили всю життєву енергію. Тільки й вдається, що розкласти диван і провалитися в сон.

Але замість бажаного спокою я знову опиняюся в руках Демоновича. Тільки вже не в ліфті, а в ліжку. І він творить зі мною такі незбагненні речі, що ті самі романчики в м’якій обкладинці нервово курять осторонь. На щастя, без конюшень і соломи.

Зате зі степлером я переконуюся, що все гаразд. І навіть на Любочці він нормально функціонує. Принаймні в сні.

А його палаючий погляд…

Розплющую очі — вся червона і мокра. За вікном ніч. Лежу, заспокоюю дихання, дивлюся в стелю і кляну свою невгамовну фантазію останніми словами. От як після такого завтра дивитимусь в очі Демоновичу? Моя бурхлива уява таки колись мене погубить.

Але погляд Демоновича не зникає. І справа, як я розумію, зовсім не в уяві. Прямо біля мене на ліжку дійсно світяться два демонських ока. 

Серце стрибає до горла. Здається в мене галюцинації на фоні постравматичного синдрому. 

Різко скрикую й смикаюся — демонські очі з нявкотом шмякаються на підлогу.

— Манюнє… — видихаю, притискаючи долоню до грудей.

Я зовсім забула про нього. Не звикла не тільки до того, що зі мною хтось спить, а ще й що хтось, окрім мене, взагалі є у квартирі. А воно, бідненьке, вперше вилізло до мене на ліжко й заснуло в ногах.

Нахиляюся, намагаючись відшукати кошеня. 

― Киць-киць…

— Любочко, ти таки якась навіжена, — бурмочу уже сама до себе.

Кошеня ображено вкладається на кріслі. 

Зітхаю. Перший крок до дружби я зіпсувала. Сподіваюся, це мале не затаїть на мене образу. Зрештою, смачний паштет, як трубка миру, зробить вагомий вклад в наші стосунки. 

Але це вже проблема завтрашньої Люби.